Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

споглядають на них з далеких вершин. Найчарівніший з усіх палац великого монарха Доріба, про якого деякі кажуть, що він напівбог, а деякі — що бог. Високий палац Доріба, численні вартівні з мармуру стримлять на його мурах. У його величних залах завжди велелюдно, і на стінах висять трофеї минулих століть. Дах його із щирого золота спирається на високі колони з корунду і лазуриту, і вирізьблені на ньому образи богів і героїв такі прекрасні, що тому, хто подивиться на них, здається, ніби він бачить живих мешканців Олімпу. Підлога у палаці скляна, попід нею линуть чудернацько підсвічені води Нарґу, яскраві від різнокольорових рибок, незнаних за межами прекрасної Катурії».

Так я уявляв собі Катурію, хоч бородань постійно застерігав мене і просив повернутися до щасливих берегів Сона-Ніл; бо Сона-Ніл людям знана, а Катурії ще ніхто ніколи не бачив.

І тридцять першого дня нашої подорожі слідом за птахом ми побачили базальтові стовпи Заходу. Вони були огорнуті туманами, тож ніхто не міг угледіти того, що за ними, або побачити їхні вершини, які, як дехто запевняє, сягають самих небес. І бородань знову заклинав мене повернути назад, але я не зважав на нього, бо ж із туманів з-поза базальтових стовпів, на які я дивився, долинули голос співця і звуки лютні, солодші за найсолодші пісні Сона-Ніл, у яких звучала осанна мені, мені, що подорожував у світлі повні і жив у Країні Уяви.

Тож, пливучи на звуки музики, Білий Вітрильник увійшов у тумани між базальтовими стовпами Заходу. А коли музика стихла і туман розсіявся, ми побачили не землі Катурії, а тільки шаленоплинне, нездоланне море, яке тягло наш безпорадний корабель назустріч невідомій меті. Незабаром до наших вух долинув віддалений гуркіт води, і перед нашими очима на далекому обрії виникла величезна хмара бризок велетенського водоспаду, яким світовий океан спадає у порожнє Ніщо. Тоді бородань сказав мені зі сльозами на очах: «Ми відмовились від чарівного краю Сона-Ніл, якого нам уже більше не бачити. Боги могутніші за людей, і вони нас здолали». І я заплющив очі перед катастрофою, яка, я знав, неминуча, і більше не дивився на небесного птаха, що тріпотів своїми оманливо-блакитними крильцями над самим краєм потоку.

З катастрофи народилася темрява, в якій я чув крики людей та інших істот, які не були людьми. Коли я припав до мокрої кам’яної плити, що виявилася у мене під ногами, зі сходу налетів буревій і огорнув мене холодом. Тоді я почув звук ще одного удару, розплющив очі і збагнув, що лежу на майданчику того самого маяка, з якого я відчалив багато епох тому. У темряві внизу нечітко вимальовувалися контури розбитого корабля, що бився об безжальні скелі, а коли я поглянув угору, то побачив, що вогонь маяка згас — уперше відтоді, як мій дід почав про нього дбати.

А потім, на нічній варті, коли я увійшов до вежі, то побачив, що настінний календар відкритий на тому самому дні, що й у час мого відплиття. Коли ж на світанку я спустився донизу, щоб подивитися на уламки корабля, то знайшов тільки дивного мертвого птаха, оперення якого кольором було, як небесна блакить, і одну розколоту рею, білизна якої перевершувала віковічні сніги на гірських вершинах.

І ніколи звідтоді океан більше не розкривав мені своїх таємниць, і хоч не раз після того повня високо сяяла в небі, Білий Вітрильник з півдня більше не повертався.

Фатум, що спiткав Сарнат

 У країні Мнар лежить широке спокійне озеро, яке не живиться від жодного струмка і жодному струмку не дає початок. Десять тисяч років тому на його березі стояло могутнє місто Сарнат, але зараз Сарната більше немає.

Кажуть, що в предковічні часи, коли світ був ще молодий і коли перші люди із Сарната ще не прийшли у країну Мнар, на березі озера стояло інше місто; сірокам’яне місто Іб, яке було таке ж давнє, як і озеро, і населене істотами, які навряд чи милували око. Ті істоти були дивні і потворні, як, зрештою, і всі істоти, що народилися разом зі світом. На цегляних колонах Кадатерона написано, що ті істоти з Іба кольором такі самі, як озеро і туман, що здіймається над ним, що у них вирячені очі, товсті відвислі губи і нашорошені вуха, голосу ж вони не мають. Написано також, що одної ночі вони у туманах зійшли з місяця, а разом із ними опустились на землю і широке спокійне озеро, і сірокам’яне місто Іб. Можливо, так і було, а от достоту відомо, що поклонялися вони кам’яному ідолові кольору морської хвилі, вирізьбленому у подобі Бокруґа, великого тритона, перед яким вони страхітливо танцювали у світлі надщербленого місяця. І написано в папірусах Іларнека, що одного дня вони навчилися добувати вогонь і звідтоді часто розкладали ватри на своїх церемоніях. Але про цих істот написано небагато, бо жили вони у прадавні часи, а людина ще молода, тож їй мало що відомо про тих найдавніших живих істот.

Минуло багато епох, і в країну Мнар прийшли люди — темношкірі пастухи з отарами тонкорунних овець; вони побудували міста Траа, Іларнек і Кадатерон на звивистій річці Ай. А деякі витриваліші за решту племена дісталися берегів озера і звели Сарнат на тому місці, де у землі були поклади дорогоцінних металів.

Неподалік від сірого міста Іб ці кочові племена заклали наріжний камінь Сарната, і вельми чудувалися з вигляду мешканців Іба. Але до їхнього зачудування домішувалась ненависть, бо вони вважали, що з настанням темряви істоти з такою зовнішністю не повинні виходити у світ людей. Не сподобались їм і дивні скульптури на сірих монолітах міста Іб, бо ті скульптури жахали їх своєю давниною. Чому ці істоти і їхні скульптури навіть після приходу людей так надовго затримались у світі, ніхто не міг сказати; це могло трапитись хіба тому, що тиха країна Мнар віддалена від більшості інших земель яву і земель снів.

Що довше люди Сарната спостерігали за мешканцями міста Іб, то більше зростала їхня ненависть, а особливо вона посилилась, коли вони з’ясували, що ці істоти слабкі, а їхні, мов у медуз, тіла вразливі для каміння, списів і стріл. Тож одного дня молоді воїни, пращники, списники і лучники, виступили супроти Іба і винищили всіх його мешканців, зіштовхуючи їхні химерні тіла в озеро довгими списами, бо не хотіли їх торкатися. А оскільки їм не подобалися і сірі різьблені моноліти Іба, то їх теж скинули в озеро; дивувались тільки з того, яких величезних зусиль тим істотам треба було докласти, аби доправити ці камені так здалеку, бо нічого схожого до них не було ні у країні Мнар, ані у поближніх землях.

Так у всьому стародавньому місті Іб не пощадили нічого, крім кам’яного ідола кольору морської хвилі, вирізьбленого у подобі Боркуґа, великого тритона. Його молоді воїни забрали із собою до Сарната як символ перемоги над старими богами та істотами Іба і на знак свого панування на землі Мнар. Але наступної ночі після того, як його встановили у храмі, трапились жахливі речі, бо бачили, як дивні вогні танцювали над озером, а над ранок люди виявили, що ідол пощез, а верховний жрець Таран-Іш лежав мертвий із