Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Запала тривала мовчанка. Першим озвався Вінтроп:
— Тепер я розумію, — мовив він. — Я старий приятель Герберта, чию роботу шаную; ви прямо чи непрямо мене атакували. Якби я не віддав голос вам, це виглядало б як свого роду покарання. Я зважив достоїнства обох, ну а результат вам відомий.
Потім, наче розмірковуючи вголос, він додав:
— Можливо, я поступився зарозумілому бажанню не бути мстивим. Як бачите, ваша хитрість вдалася.
— Хитрість — справедливе визначення, але я не шкодую про скоєне, — відповів Ейнарссон. — Я діятиму найкращим чином задля нашого навчального закладу. До того ж я давно вирішив їхати до Вісконсину.
— Мій перший вікінг, — Вінтроп подивився йому в очі.
— Ще один романтичний забобон. Скандинавського походження замало, щоб бути нащадком вікінгів. Мої кревні були пасторами євангельської церкви; можливо, на початку десятого століття мої предки були жерцями Тора[124]. Наскільки мені відомо, в моєму роду не було мореплавців.
— У моєму їх було чимало, — озвався Вінтроп. — А проте ми не такі вже й різні. Нас об’єднує один гріх: марнославство. Ви прийшли до мене, щоб похвалитися своєю вигадливою хитрістю; я підтримав вас, щоб похвалитися тим, який я справедливий.
— Є ще дещо, що нас єднає, — мовив Ейнарссон. — Громадянство. Я громадянин США. Моя доля тут, а не за останньою Туле. Ви скажете, що паспорт не змінює природи людини.
Вони потисли один одному руки й розпрощалися.
Авеліно Арредондо
Сталося це 1897 року в Монтевідео.
Щосуботи друзі займали один і той же бічний столик у кав’ярні «Глобус», як достойні бідняки, що уникають запрошувати до себе гостей або воліють утекти з дому. Всі вони були жителі Монтевідео; спершу їм довелося докласти зусиль, аби заприятелювати з Арредондо, досить стриманим провінціалом, який уникав відвертих розмов і не ставив зайвих запитань. Це був худорлявий і темноволосий, невисокий на зріст, дещо незграбний молодик, якому нещодавно виповнилося двадцять. Обличчя мав непримітне, вирізнялися тільки очі, дрімотливі й жваві водночас. Служив прикажчиком у галантерейній крамниці на вулиці Буенос-Айрес, а на дозвіллі вивчав юриспруденцію. Поки інші засуджували спустошливу війну, яку, на загальну думку, президент затягував з ганебних міркувань, Арредондо мовчав. Мовчав і тоді, коли його брали на кпини як хитруна.
Невдовзі після бою під Серрос Бланкос[125] Арредондо сказав друзям, що на деякий час мусить виїхати до Мерседес[126]. Звістка нікого не схвилювала. Хтось порадив йому стерегтися загонів ґаучо Апарісіо Саравії[127]; Арредондо всміхнувся і відповів, що не боїться «білих». Співрозмовник, який встиг приєднатися до тої партії, промовчав.
Важче далося прощання з Кларою, його дівчиною. Він повторив їй, майже слово в слово, те саме. Попередив, щоб не чекала листів, бо не матиме на них часу. Клара не любила писати листи й охоче пристала на таку умову. Вони палко кохали одне одного.
Арредондо жив на околиці міста. Йому прислужувала мулатка з таким же прізвищем, як і в нього, бо її предки були рабами в його сім’ї ще за часів Великої війни[128]. Арредондо повністю покладався на неї; він звелів жінці казати всім, хто його питатиме, буцімто поїхав з міста. А перед тим востаннє одержав платню в галантерейній крамниці.
Перебрався до тильної кімнати, що виходила на земляне патіо. Пересторога була зайвою, однак тепер Арредондо міг почати добровільне ув’язнення.
З вузького металевого ліжка, на якому, згадавши давню звичку, він спочивав пополудні, Арредондо сумовито дивився на порожню полицю. Він розпродав усі свої книжки, навіть підручники з юриспруденції. Лишилася тільки Біблія, яку так ніколи й не дочитав до кінця.
Заходився вивчати її, сторінка за сторінкою, часом зацікавлено, часом знуджено, і поклав собі вивчити напам’ять якусь главу з книги Мойсеєвої «Вихід» і кінцівку книги Екклезіаста. Він не намагався зрозуміти прочитане. Людина вільнодумна, він, однак, щовечора повторював «Отче наш», як обіцяв матері, коли їхав до Монтевідео. Бо якби знехтував синівську обітницю, міг би вскочити в халепу.
Він знав свою мету — ранок двадцять п’ятого серпня. Знав, скільки днів мусить чекати. Коли ж мети досягне, час зупиниться або, точніше, його вже не обходитиме, що станеться потім. Він чекав цього дня, як щастя чи свободи. Спинив годинника, щоб не позирати на циферблат, але щоночі, зачувши дванадцять глухих ударів, відривав листок календаря і думав: одним днем менше.
Спершу намірявся жити звичним життям. Пити свій мате[129], палити сигарети, читати й повторювати певну кількість сторінок, теревенити з Клементиною, коли та приноситиме на таці їжу, заучувати якусь промову, перш ніж загасити свічку. Розмовляти з Клементиною, жінкою літньою, було нелегко, бо її пам’ять зупинилась у часі, коли вона жила в селі та подробицях того життя.
Він мав шахівницю і розігрував на ній безладні партії, які не завершував. Бракувало тури, яку він замінював кулею або монетою.
Аби згаяти час, Арредондо щодня прибирав кімнату й ганявся за павуками. Мулатку дратувало, що хазяїн опускається до такого: то, мовляв, її клопіт, та й робить він це незграбно.
Арредондо був би радий прокидатися, коли сонце підіб’ється височенько, але переважала давня звичка пробуджуватись удосвіта. Він скучив за друзями, хоча й усвідомлював без жалю, що вони, з огляду на його стриманість, не нудьгують за ним. Котрийсь із них завітав якось і запитав про нього, та далі порогу не пройшов. Мулатка не знала його, тож Арредондо так ніколи й не довідався, хто то був. Йому, жадібному до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.