Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

Дні й ночі минали одноманітно, та найбільше гнітили неділі. В середині липня він збагнув, що помилявся, сподіваючись розміряти час, який так чи інакше поглинає людину. І тоді Арредондо дав уяві блукати просторами Уругваю, землею, що сьогодні стікала кров’ю, — горбистими полями Санта-Ірене, де хлопчиком запускав паперових зміїв; згадав жеребця в яблуках, який, певно, давно сконав, і куряву, коли погоничі женуть худобу повз маєток, і старий візок з усяким мотлохом, що раз на місяць приїздив із Фрай-Бентоса[130], згадав бухту Ла-Аграсіада[131], де висадилися тридцять три, згадав Ель-Ервідеро[132], і кинджали, і гори, і ріки, і вершину Серро — він видерся колись на неї, дістався аж до маяка, певний, що іншої такої не знайти на обох берегах Ла-Плати. Спомин про гору викликав новий — Арредондо згадав гору на державному гербі й заснув.

Щовечора з моря повівав свіжий вітрець, приносив прохолоду і навівав сон. Жодної ночі безсоння не мучило його.

Він палко кохав свою дівчину, але сказав собі не думати про жінок, особливо коли їх немає поряд. Сільське життя привчило його до моральної цноти. А щодо іншого… Він намагався якнайменше думати про людину, яку ненавидів. І слухав, як періщить дощ по пласкій покрівлі.

Для в’язня чи сліпця час плине наче зі схилку. Коли половина терміну добровільного ув’язнення минула, Арредондо не раз здавалося, ніби він існує поза часом. У ближньому патіо стояв колодязь, де жила жаба; йому й на думку не спадало, що саме це він і шукав — час жаби, що межує з вічністю.

Незадовго до визначеного дня він знову відчув нетерпіння. Якось увечері не витримав і вийшов на вулицю. Все здавалося незнайомим і завеликим. Завернувши за ріг, побачив світло і ввійшов до шинка. Щоб виправдати свою появу, замовив тростинної горілки. Кілька солдатів розмовляли, спершись на шинквас.

— Ви ж знаєте, — казав один, — що заборонено розголошувати оперативні дані. А вчора надвечір у нас сталася кумедна пригода. Ми проходили повз редакцію «Ла Расон». Звідти лунав гучний голос, а це порушення порядку. Ми негайно ввійшли. В редакції було темно хоч очі повиколюй, але ми таки зрешетили балакуна. Коли він замовк, ми почали шукати його, щоб витягти за ноги, а натомість побачили апарат, що зветься фонографом і говорить сам.

Всі зареготали.

Арредондо слухав теж, і солдат звернувся до нього:

— То як тобі жарт, друзяко?

Арредондо мовчав, і солдат, наблизивши до нього лице, наказав:

— Ану кричи: «Хай живе президент Хуан Ідіарте Борда[133]!»

Арредондо не підкорився. Під глузливі оплески дійшов до дверей. Вже за порогом його наздогнало образливе:

— Хвоста підібгав від страху!

Він повівся як боягуз, проте знав, що це не так. Неквапом дійшов до свого дому.

Двадцять п’ятого серпня Авеліно Арредондо прокинувся о дев’ятій. Спершу подумав про Клару, а вже потім про дату. Відчув полегкість: Прощавай чекання. Цей день настав.

Поки неквапно голився, бачив у дзеркалі своє обличчя — таке, як і завжди. Вибрав барвисту краватку і найкращий костюм. Поснідав. Похмуре небо віщувало дощ, а він же уявляв цей день сонячним. Вийшовши назавжди з вогкої кімнати, відчув якусь гіркоту. У передпокої віддав мулатці останні песо, які мав. На вивісці крамниці металевих виробів помітив кольорові ромби й подумав, що понад два місяці не згадував про них. Попростував вулицею Саранді. Був вихідний, тож перехожих було небагато.

Ще не пробило третьої, коли він прийшов на площу Конституції. «Те Deum»[134] уже відлунав; гурт чоловіків — військові та прелати — спускалися сходами собору. На перший погляд всі оті циліндри — дехто ще тримав їх у руках, — мундири, галуни, зброя, сутани справляли враження, ніби їх багато; насправді ж їх було зо три десятки. Арредондо не відчував страху, хіба що осторогу. Запитав, хто з них президент. Йому відповіли:

— Той, що поряд із архієпископом у митрі й з патерицею.

Арредондо вихопив револьвер і вистрілив.

Ідіарте Борда ступив кілька кроків, тоді упав ницьма й виразно мовив:

— Я помер.

Арредондо здався властям. Потім заявив:

— Я — «колорадо» і кажу це з гордістю. Я вбив президента, який зрадив і зганьбив нашу партію. Я порвав з друзями й своєю дівчиною, щоб не вплутувати їх; не читав газет, аби ніхто не казав, ніби це вони підбурили мене. Цей акт правосуддя — мій особистий. А тепер нехай мене судять.

Все, мабуть, відбувалося саме так, хоч і дещо складніше; принаймні я так це собі уявляю.

Диск

Я — дроворуб. Як мене звуть — байдуже. Хатина, де я народився і де невдовзі стріну смерть, стоїть на узліссі. Подейкують, буцімто цей ліс тягнеться ген до моря, що омиває всю землю, а по ньому, мовляв, плавають дерев’яні хатини, як оце моя. Не знаю, бо ніколи того не бачив. Не бачив я й іншого краю лісу.

Колись, ще в дитинстві, старший брат звелів мені присягтися, що вдвох ми вирубаємо увесь ліс до останнього дерева. Брат помер, і тепер я вже прагну іншого: шукаю й шукатиму одну річ. У той бік, де заходить сонце, тече невеличка річка, в якій я вмію голіруч ловити рибу. В лісі є вовки, але я їх не боюся, та й сокира ще ніколи не зраджувала мене. Я ніколи не лічив, скільки мені років. Знаю, що багато. Мої очі втратили зір. У селі, до якого я вже не ходжу, щоб не заблукати, мене вважають скнарою, але що здатен відкласти дроворуб?

Двері своєї хатини я привалюю каменем, щоб не намело снігу. Якось надвечір я почув важкі кроки, потім хтось постукав у двері. Я прочинив їх, і до хатини ввійшов незнайомець. Це був високий на зріст старигань, закутаний у поношений плащ. На його обличчі закарбувався рубець. Здавалося, роки додали йому більше владності, ніж немочі, та я завважив, що йому важко ходити без ціпка. Ми перекинулися кількома словами, однак їхнього сенсу я вже не пам’ятаю. Потім він мовив:

— Я не маю домівки й ночую, де доведеться. Я обійшов усю Саксонію.

Ці слова свідчили про його похилий вік. Мій батько завжди говорив Саксонія, тепер люди кажуть Англія. Я мав хліб і рибу. Ми їли мовчки. Пішов дощ. Я постелив кілька шкур на долівці, де колись помер мій брат. Запала ніч, і ми заснули.

Вже розвиднилося, коли ми вийшли з дому. Дощ