Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

бездонного провалля. Був би він трохи безжальніший, може, з цього що-небудь і вийшло б. Клацаючи тихо механічними

ногами по велетенській залі, він міг неодступно думати тільки

про це. Його не власні гріхи переслідували, ні люди, яких він

убив, а думка, що якби він порішив однією-двома душами

більше, то в нього все могло би вийти.

І навіть з цією темрявою в серці, його однаково

приголомшували масштаби сталі й кераміки. Індустріальна

краса конструкцій. Прик ро, що з цим усім вони летять не

назустріч зорям, а в пащу пек ла. Прикро, що в нього не

склалося, прикро, що не вийшло.

Він спробував зв’язатися з Сержем, але невдало. Спробував із

Корін. Хотів сконтактуватися із Сем, але не міг ризикувати, щоб

Ешфорд не дізнався про їхній зв’язок. Перевірив трансляцію

радіо «Вільна повільна зона», але Моніка Стюарт зі своєю

командою ще не робили жодних оголошень. Бугай дозволив собі

вірити в те, що Ешфордів план завалиться сам по собі в ході його

виконання, як і всі його інші плани. Шансів на це було небагато.

Ешфорд просто хотів усе підірвати, а це значно простіше від

будь-якого конструктиву.

Він подумав, чи не записати останнє повідомлення для Фреда

Джонсона, але ще не вирішив, вибачитися йому, співчувати чи

змусити почуватися винним через те, що він поставив головним

такого капризного й незрілого чоловіка, як Ешфорд. Тож

замість цього він вирішив зачекати, надіючись на якусь

несподіванку. Можливо, ще й приємну.

Із найближчого коридору долинули кроки. Не одна людина, дві. Може, три. Якщо це ешфордівці по його душу, то можна

буде вже не хвилюватися через те, що ж сказати Фреду

Джонсону в повідомленні. Він дістав пістолет із кобури

й перевірив магазин. Луною покотився тихий металевий

відзвук. Кроки на мить збились.

— Бугаю? — гукнув його знайомий голос. — Це ти там?

— А хто цікавиться? — відповів і закашлявся Бугай. Він

відхаркнув на палубу.

— Джим Голден, — прозвучала відповідь. — Ти же не

збираєшся в мене стріляти, правда? Бо зі слів Сем у мене

склалося враження, що ми, типу, на одному боці.

Із-за повороту виступив Голден. Ось про кого йшлося, коли

вона заявила, що знає, кому довіряти. Що ж, мала рацію. Голден

не вписувався в жодну з субординацій. Він мав славу людини без

подвійного дна. Поруч із ним тримав у руках дробовик Еймос

Бертон. На якусь мить Бугай здивувався, що поранений

землянин ходить своїми двома, але потім пригадав власний стан

і всміхнувся. Він опус тив пістолет, але не поклав його в кобуру.

— І чого ж вона так вирішила?

— У нас однакові вороги, — відповів Голден. — Мусимо

зупинити Ешфорда. Якщо він реалізує свій задум, то ми всі

й помремо у цій пастці. І я більш ніж упевнений, що Кільце вб’є

всіх по той бік. Землю, Марс, Пояс. Усіх.

У Бугая щось заворушилося глибоко в грудях. Він не розумів, чи це тиснуть його найгірші страхи, які починають збуватися, чи

просто в його легенях відбувався якийсь неприємний процес.

Начальник служби безпеки поклав пістолет у кобуру, взявся за

джойстики й скерував ходуна на двох чоловіків. Здавалося, мех

став ходити значно гучніше, коли його чуло ще двоє інших

людей.

— Гаразд, — промовив Бугай. — Не хочете вернутися на

самісінький початок і пояснити, про що, в біса, ви всі торочите?

Раніше

йому

вже

випадало

перебувати

поруч

із

харизматичними людьми, які немовбито пересувалися по

життю, оточені хмаркою усезагальної любові чи влади. Таким

був Фред Джонсон, і проблиски цього він бачив зараз у Голдені.

У щирості відкритого обличчя Голдена й направду щось таке

було. Дуже нагадувало відвертість Фреда Джонсона замолоду.