Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Як же Головна Зала перемінилася! Куди не кинь оком, приємне світло линуло з нещодавно запалених свічкових вогників, що випромінювали каскадні кришталеві люстри, витончені настінні світильники, які нагадували своєю формою місяць в обіймах кажанячих крил, високі позолочені канделябри, гравіювання яких повторювало образи з «Балади про сяйливу троянду та кригу» (окрім, звісно ж, жар-птиці), начищені до блиску срібні, мідні чи латунні шандали, над якими кружляли крихітні нічні метелики, обпалюючи тендітні крильця. Від ніжного квіткового аромату, які розповсюджували червоні троянди, розташовані по всіх усюдах ― у кришталевих чи прикрашених розписом керамічних вазах, на стінах чи поручнях… ― Діані миттю забило подих.

По мозаїчному паркеті простували люди в найрізноманітнішому святковому вбранні, зібраному наче з усіх епох давнини: пані кружляли чи то у вечірніх атласних або шовкових, чи то в довгих пишних сукнях з турнюрами та кринолінами, а чоловіки ― в сюртуках і фраках, строгих мундирах з наглухо застібнутими ґудзиками або ж в костюмах на будь-який смак. Однак всі гості мали дещо спільне в гардеробі ― червоні елементи: брошки, шпильки, стрічки, шарфи, платки, рукавиці, барвисті віяла, широкополі капелюхи з пір’ями, візерунчасті тасьми, запонки, шнурівки, застібки, пояси…

Однак Діанину увагу привернув поміст, що знаходився біля драконівських пащ каміна, з велетенським кріслом-троном, яке було вирізьблене з прозорого, наче з крижаної брили каменю, всіяного пурпуровими прожилками, які нагадувати венозні струмки крові. Під впливом заломистих вогників полум’я, що звергалися звідусіль, крісло-трон, його висока спинка та підлокітники полискували незліченною кількістю іскринок, що аж в Діаниних очах замигкотіло.

Пообіч, вишикувавшись півколом, застигли люди в багряних мантіях, вже знайомі персні яких, оздоблені дорогоцінним камінням, з головою видавали власників. Ясна річ, без Суддів бал був би не в повному ажурі. Що цікаво, навіть Судді з племені Єдиних ощасливили своєю присутністю. Їх Діана розпізнала відразу, позаяк на їхніх перснях красувалися рубіни, а погляди виражали бездонну зневагу та презирство, немовби вони абсолютно не усвідомлювали, що забули в Кригожарі ― «в кодлі мерзотників-Зимніх із зачерствілими серцями». І тільки незбагненна місія утримувала їх від жорстоких дій.

А втім, найбільше Діану приголомшила ― до осоружного тремтіння в колінах та смертельних дрижаків по тілу ― неземної вроди жінка, яка велично возсідала на троні-кріслі та правицею стискала кришталевий, наче з прозірчастого льоду скіпетр. Її струнке тіло обрамляла розкішна срібляста сукня, густо вкрита червоними сітками-лініями, подібно до слідів крові на білосніжному килимі, а високо зачесане волосся, що вилискувало сріблом, прикрашала витончена корона з коштовними самоцвітами, а саме алмазами та рубінами. Попри те, що шкіра жінки була позбавлена природної свіжості ― при сяйві свічників видавалася білою, безкровною, порцеляновою, ― вся її постава випромінювала неймовірну міць, а погляд відбивав холодну безжальність.

Тепер в Діани не залишилося жодних сумнівів: саме ця жінка марилася їй у снах.

Королева Морена.

І саме до неї крізь натовп гостей вів її Майк, надійно тримаючи попід лікоть, а коли опинився біля Королеви, віддав їй низький уклін. Діана, пересилюючи трем, зробила те саме: що б не приховувало минуле, а належну пошану варто віддавати.

― Королево, ласкаво просимо в Кригожарі, ― з повагом висловив Майк звичне вітання.

― І нехай Кровавий Місяць буде цього вечора прихильний, ― відізвалася та. В її крижаних очах, звернених до Майка, ― Діана була впевнена в цьому, ― промайнуло щось схоже на хтивість. А втім, обличчя Королеви миттю скувалося байдужістю. 

Легким рухом зійшовши на підлогу ― складки сукні так і зашелестіли, розгортаючись, ― Королева оглянула Діану з голови до п’ят, а відтак без попередження провела пальцями по її щоці. Діана заледве стрималася, аби не гаркнути: дозволу порушувати особисті кордони вона не давала.

― Достоту схожа на Маріам, ― тихо і якось скрадливо зронила Королева, опускаючи руку, ― а на Агап ні краплини. Хіба що силою його духу.

― Здається, ви були добре знайомі з моїми батьками… ― немов отямившись, через силу мовила Діана, все ще відчуваючи огидно-прохолодний доторк.

Королева широко посміхнулася, але вийшло хижо:

― А як же, люба! Свого часу ми були дуже близькі. ― Її погляд набув мрійливості, немовби вона перебувала далеко звідси, у призабутих спогадах. А проте це тривало недовго: обличчя Королеви знову набуло байдужого виразу, а голос ― суворих нот. ― Але годі про це. Це було давно і до теперішнього не має жодного відношення. Краще скажи-но мені одну річ, принцесо Діано, ― Королева низько схилилася до неї, дивлячись їй прямо у вічі, ― якщо в твоїй крові тече хоча б мізерна крапелиночка того духу, що був у твого батька, чи готова ти, всупереч йому, вірно служити короні? Відповідай не роздумуючи.

― Готова, ― швидко та впевнено відчеканила Діана. Звісно, вона лукавила, але свої істинні думки воліла залишити при собі. ― Інтереси корони для мене понад усе.

Для більшої переконливості Діана зробила ще й уклін.

Витримавши павзу, Королева задоволено зблиснула очима:

― Ловлю тебе на слові, принцесо. Одначе якщо виникнуть проблеми з твоїм, кхм, самовладанням, першому дістанеться на горіхи сама знаєш кому.

Не встигла Діана і оком змигнути, вкрай остовпівши, як Майк втрутився, виступивши вперед: