Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Не припиняючи танець, Майк провів долонею по її щоці, що горіла вогнем від збентеження та млості, а його блакитні очі сяяли такою теплотою та ніжністю, що в Діани аж ноги підкосилися. Від блаженної непритомності її рятувала тільки Майкова рука на талії, що міцно притискала до себе, розпалюючи тим самим шалене бажання пригорнутися до нього ще дужче та поцілувати в заманливі вуста прямісінько у всіх на очах.

Та втілити ідею фікс їй не дали:

― Пане, вас кличе Королева на авдієнцію, ― озвався поруч вартовий, одним махом змітаючи ідилію, яка панувала до цього.

Майк мерщій набув безпристрасного виразу.

― Проведіть її до зали для переговорів, ― злегка обернув він голову до вартового. А після того, як той вклонився й, вочевидь, пішов виконувати доручення, повернув до Діани змарнілий погляд та промовив тоном, не терплячим заперечень: ― Що б не сталося, нізащо не покидай цієї зали. Гаразд, сонце?

І, залишивши на Діаниному чолі швидкий невагомий поцілунок, відступив. 

― Я пригляну за принцесою, ― проронив незнайомий чоловічий голос позаду Діани.

― Покладаюся на вас, Радославе, ― байдуже ковзнувши по новоприбулому поглядом, Майк стрімко покинув залу. 

Не тямлячи себе від сплутаних емоцій, Діана розвернулася й зустрілась із яскравою блакиттю очей сивоволосого Судді з племені Єдиних. 

***

Отримавши послання від незнайомця, Майк збагнув: це було ніщо інше, як попередження. Готується переворот, перші кроки якого цілком можуть відбутися на сьогоднішньому балі. Тому найперше, що Майк зробив при прибутті до Кригожару ― перевірив усіх своїх вартових та слуг. Як би не було прикро це визнавати, та навіть пацюки можуть завестися там, де сир купається у маслі. Інакше кажучи, дбати про порядок на святі він залишив тільки найвірніших та найнадійніших представників обслуги. Однак одне Майкові не давало спокою: якби йому запало до голови викрасти принцесу на святі, посеред цілої купи свідків, то робив би це нишком-тишком, не попереджаючи, щоб залишити противнику навіть наймізерніший шанс на перегрупування.

Який же ж тоді сенс в цій погрозі?

А проте часу розмірковувати про це не було: попереду авдієнція з самою Королевою Мореною, від якої, відверто кажучи, нічого хорошого Майк не очікував. Лиховісне передчуття, що липкою чорнющою смолою обвивалося навколо нутрощів, і цього разу не ввело його в оману.

Вихором розчинивши двері до свого кабінету (колись батькового), Майк на якусь мить внутрішньо заціпенів, адже те, що кинулося йому у вічі, виходило за рамки ділових переговорів. Королева Морена сиділа, повністю розслабившись, на м’якому оксамитовому дивані темно-фіолетового кольору, закинувши ногу на ногу ― складки спідниці розійшлися по боках, непристойно демонструючи стрункі, довгі ноги й пишні стегна. А її затьмарені від напівтемряви та вина очі виражали ніщо інше, як невситиму безконтрольну жагу.

«Ох, Кровавий Місяцю, ну хоч колись ти будеш до мене прихильним?!» ― в думці викартав Майк, а відтак зачинив за собою двері.  

― Впізнаю цей кабінет, ― озирнулася навсібіч Королева. Скоряючись мимовільному порухові, її розпущені локони розсипалися по спинці дивана (корона ж лежала осторонь, мов непотріб). ― Скільки потаємних розмов ховають ці стіни, задумів, планів, не перерахувати… Астрей був впертим та рішучим чоловіком, нізащо на світі не відступав перед труднощами й тягнув у вихор безумних ідей найближчих соратників. Тих, кому довіряв найдужче. Схоже, саме за це він і поплатився життям. ― Доволі різко висловивши останнє речення, Королева впилася в Майка гострим, мов вістря небесної сталі, поглядом. ― Ходячи по лезу ножа, ніколи не забувай, мій любий, що саме найближчим долею випадає віроломно встромлювати ножа в спину.

Майкові вартувало величезних зусиль, аби не закотити очі до стелі та бовкнути щось дошкульне: йому й без королівських розведень філософії прекрасно відомо, що довіра для Зимніх вважається непростимою слабкістю. Дякуючи дядькові, вже ситий по зав’язку цим мудруванням.  

Замість цього Майк попростував до полиці, де зберігалося найкраще вино світу, вік якого вже давно перевалив за сотню, вихопив першу-ліпшу пляшку та два келихи і, як гостинний господар, передав келих зі вже наповненою червоною рідиною Королеві, а сам всівся з протилежного боку на крісло.

― Ваша Величносте, давайте відкладемо філософські міркування на потім, ― дещицю насолодившись приємно-терпким напоєм, з повагом мовив Майк. Очі Королеви миттю креснули пожадливістю: вочевидь, вона по-своєму розтлумачила його слова. Прокляття! ― Усіх нас хвилює, що з вами нещодавно сталося, ― тієї ж миті додав він. ― Адже ви так раптово зникли, а потім вас знайшли не абиде, а на околицях самого Проклятого лісу. Це доволі дивна, гм, обстава… Що ж із вами насправді відбулося, Ваша Величносте?  

― Мій любий хлопчику, невже ти зараз дійсно хочеш поговорити про це? ― спокусливо всміхнулася Королева. І раптом зробила те, що ледве не змусило Майка розлити дорогоцінне вино: неспішно провела босою ступнею по його нозі, від коліна і вище. ― Ми можемо зайнятися дечим цікавішим за «філософські міркування».

Майк миттю зупинив це божевілля: обережно опустив ногу Королеви на підлогу.

От же ж хтиве поріддя! Хай горить воно повік-віків у пеклі!