Читати книгу - "Дорога, Юрій Гадзінський"

* * *

          Ігор не сприйняв його всерйоз. Звичайно, в шкільні роки вони спілкувалися ближче. Це тепер у кожного своє життя і своя робота — а колись все було інакше.
          Може, дійсно треба звернутися до фахівця? Видіння вже приходили не тільки уві сні. Він бачив якісь образи, постійно чув дивні звуки, чув, як гавкають собаки, як зрізає пожовклу траву коса, як у передсмертній агонії стогне лісовий звір. Часом хтось приглушено говорить, скрегоче метал.
          Можливо, в цій ситуації хтось інший просто б зателефонував до поліції, або просто поїхав далі. Влад звернув з асфальтованої дороги на стежку за узліссям. Дівчинка трохи заспокоїлася, вже говорила спокійним голосом.
          — Тато живе он там.
          Влад дав малій серветку, глянув на циферблат годинника, зазначивши про себе, що скоріш за все до початку футболу не встигне.
          — То як ти заблукала?
          Дорога залишилася далеко позаду. Кругом було поле, зліва починався ліс.
          — Ми з татом були в лісі, його почали ображати якісь дядечки, я їх не знаю. Мені стало страшно і я побігла — Вона запнулася — Вони... сварилися.
          Стежка вела далі.
          — Як називається твоє село?
          — Я... я забула... Додому... Я хочу до татка, відвезіть мене додому, будь ласка!
          Дівчинка знову почала плакати, а Влад в черговий раз прокляв все на світі.
          Вона показувала вперед. Ткаченко знав кілька сіл в окрузі: він перерахував назви, мала не реагувала. Він запитував про школу, про будинок, про родичів — плач та прохання відвезти додому ставали тільки голосніше. Дитина показувала вперед. Автомобіль рухався.
          Влад повільно піднявся з ліжка. В очах потемніло. Телефонний дзвінок лунав на всю квартиру.
          — Алло, я слухаю.
          — Алло.
          — Так, говоріть.
          — Алло?
          — Так, я вас слухаю!
          — Алло, мене чути? — Голос по той бік апарату належав жінці і був тривожним.
          — Так, я вас чую! Говоріть! Алло!
          Влад нервував. За останні дні, як зазначив Ігор, його нервова система сильно виснажилась, але причиною тому була не робота. Жінка не чула його та продовжувала “аллокати”. Влад мовчки поклав сдухавку. У квартирі чомусь стало душно. Він відкрив вікно й подивився на порожні вулиці — місто ще спало. Дівчинка. Все почалося з неї.
          Влад вже хотів було звернути на дорогу, що веде до найближчого селища, коли дівчинка викрикнула:
          — Ой, туди, туди! Там наш будинок!
          Дитяча рука вказувала на широку стежину, що веде до лісу. Влад полегшено зітхнув.
          — Ти впевнена?
          — Так!
          Слова дівчинки перервав поштовх зліва. Характерний звук пробивання твердої гуми. Він зупинив машину — дитина з цікавістю гляділа на нього. Стримуючи лайливу тираду, Ткаченко лишень процідив крізь зуби:
          — Приїхали.
          Колесо не просто пробило — його розпороло об якийсь гострий гак, що стирчав із землі. Розпороло повністю, так, що повітря вийшло з гуми буквально за секунду. Як же він його не помітив? Заїхали досить далеко — жодного натяку на цивілізацію, тільки вдалині видніються сільські хатинки.
          — У вас щось трапилося? Татко часто ремонтує машини, такі, що полем їздять, він вам може допомогти.
          З'явилося бажання кинути малу тут і піти до тих будинків на обрії. Але Влад швидко відкинув цю думку — дитину треба було довести, і якщо її тато дійсно вміє копирсатися в залізяках, то хоча б до другого тайму він доїде... Футбол. І чому така дурня лізе в голову в першу чергу?
          — Ну веди до свого батька. Сюди?
          Вона впевнено пішла в бік лісу. Дівчинка запевнила, що ще трохи і буде село. Він взяв мобільник, дещо із своїх речей, зачинив дверцята.
          Баланс дорівнював нулю, а мережа періодично зникала. Він відкладав поповнення рахунку до завтра, за що себе тепер картав. Влад слідував за дівчинкою, намагаючись запам'ятовувати дорогу. А мала сновигала поміж деревами, малопомітними стежками, йшла вперед, говорила, що вони з татом часто ходять цими шляхами. Залишалося тільки одне — довіритися та йти далі, тому що заблукати самому тут було легко.
          Коли вийшли з лісу, у Ткаченко було тільки одне бажання: скоріше вирішити справу з колесом та відправитися додому. Погода була похмурою, дув легкий вітерець. Вже скоро прийде справжня осінь і все навколо зміниться, потьмяніє.
 

* * *

          Із дзеркала дивилося бліде обличчя примари. Він ніби місяць не харчувався та не спав. Владислав Ткаченко, розведений трудоголік.
          “Так, почнімо з початку. Ти їдеш, ледь не збиваєш маленьку дівчинку, вона просить тебе відвезти її додому. Потім ти пробиваєш колесо в лісі, далі ви йдете пішки...” Він думав. З тих пір, як приїхав додому опісля того дивного випадку, все, що робив Влад — згадував. Щось відбувалося, потрібно було приймати рішення. Як тільки Влад заплющував очі, йому ввижалися дивні образи старих хатинок десь біля лісу. Видіння були дуже яскравими, він навіть відчував, як вітер торкається шкіри, чув, як скрипить старе дерево, до якого хтось прибив цвяхами лисицю. Це було схожим на нічні кошмари, але набагато яскравіше. Влад прокидався раз в пару годин, хапав заспокійливе й знову провалювався у небуття. Він втратив лік часу. Дивні звуки не давали зібратися з думками, блокували мислення. Важкі кроки черевиків. Скрегіт металу. Скрип дерева. Душно й нічим дихати... З кожним днем ​​все гірше. Скільки взагалі часу пройшло з тих пір, як він розмовляв з Ігором? Не було голоду, спраги.
          Ткаченко повільно одягнувся, взяв до рук ноутбук. Останнім часом техніка в будинку працювала погано — постійно зникав сигнал, щось дивне показував інтернет. На всі запити пошукова система видавала якусь хаотичну комбінацію із букв та цифр, випадкові зображення з пейзажами та котиками. Зовсім не запускалися деякі програми. А робота, до речі, чекати не могла. Дивно взагалі, що начальник ще не дзвонив та не цікавися, що там і як. Щось заважало думати. Шкіряні чоботи топталися по скошеній траві, хтось хрипко дихав. “Візьми себе до рук. Випроси лікарняний, напийся та проспися декілька днів. А тоді можеш йти до лікаря. Напевне. Поповнити рахунок. Занести до ремонт-центру ноутбук... ”
          Вулиця привітала Влада дечим таким, від чого у нього похололо в животі. Біля під'їзду його будинку стояв двірник Борис. Сива голова, помаранчева накидка у вічному шарі пилу і з плямами жиру. Влад зупинився й ледь не випустив свій ноутбук на асфальт. Важкий, холодний погляд сірих очей старого двірника ніби струмом вдарив.
          — Добрий день.
          Худі руки тримали мітлу.
          — Здрастуй.
          Влад помітив, що його голос сильно здригнувся. Привітавшись з двірником, він пішов далі. Годинник вказував на те, що потрібно поспішати.
          Працівник комунальної служби Борис Сергійович Руднєв помер п'ять років тому в своїй квартирі в результаті нещасного випадку.