Читати книгу - "Дорога, Юрій Гадзінський"

* * *

          — Доню, біжи до лісу, ці люди хочуть образити твого тата, біжи.
          Дівчинка подивилася на батька — той хвилювався. Люди зі зброєю в руках ходили навколо їхнього будинку, заглядали у вікна. Це було чудово видно з кущів.
          — Дядьки будуть сваритися з татом, хутчіш біжи.
          Дівчинка знала, що у батька багато ворогів і всі бажають йому смерті. Його ображають дикі тварини, наговорюють люди в селі; але незважаючи на все, вона вірила в свого татка. Він не раз обіцяв, що скоро посварить і поганих людей, як сварить цих злих собак, лисиць. Лісник торкнувся ручки вхідних дверей — відчинено. Чоботи людини з кущів повільно рушили в бік трьох чоловіків.
 

* * *

          Дорогу він пам'ятав. Страшне село приходило в думки щоночі, як і стежка до нього. Влад їхав швидко, під колесами піднімалася пилюка. Поворот, поворот, прямо. Двигун ревів на повну, приглушуючи солодкі співи дівчини в динаміці. Поворот — ось і лісова стежина. Біль в кістках ставав нестерпним. Владислав Ткаченко тиснув педаль газу додолу.
 

* * *

          Вона почула це, коли була вже в лісі: лютий, несамовитий людський крик пролунав звідти, де знаходився дім. “Дядьки сварять тата!” Сердечко в дитячому тілі забилося швидше, дівчинка побігла в лісову глиб. Погані люди з села неодмінно знайдуть її, тому треба бігти.
          Замаскований капкан вп'явся в ногу лісника, щось гостре вискочило збоку.
 

* * *

          Поміж деревами раз у раз майоріла фігурка дівчинки в старому одязі.
          — Гей! Стій!
           Влад вбіг у лісову гущавину та намагався не випустити з поля зору білий силует дитини. Він значно втомився, дерло в горлі.
          — Стій!
          Влад вибіг на галявину. Ще трохи на захід — і буде стежка, що виведе прямо до села. Дівча зникло. Перед очима миготіли криваві видіння. Він чув, як кричить чоловік. Десь там, далеко, на самому краю промайнула думка: “А де машина?” Німе запитання без відповіді. Примара. Так чи інакше, Влад все рівно не встиг би відповісти — черговий напад болю й вереск з боку села зосередили на собі усю увагу.
          “Відвіз дівчинку... Сюди, до краю села. Ні, ні... Не так. Машину потрібно було відремонтувати. Думай, Владе, думай!” Він відчував, що ось-ось мозаїка складеться та все стане зрозуміло. Сердце говорило про те, що кінець близький.
          Після вбивства людини прийшло відчуття блаженства, виконаного обов'язку. Грубі, трохи незграбні рухи обробляли тіло, відокремлюючи кістки від м'яса. Лезо входило глибоко; двоє інших були ще живі і несамовито пручалися.
          — Думали мене взяти, га? — Запитав хрипким голосом він і закашлявся — Ніколи не треба лізти до чужого дому.
          Він завжди розставляв пастки, коли йшов з донькою в ліс.
          — Вам обом можна позаздрити. Станете чудовою прикрасою в моєму саду. Там уже є такі, як ви.
          На дощечці стояло безліч різних інструментів.
          Паралельно з цими подіями, дівчинка вибігла на дорогу і ледь не потрапила під колеса автомобіля Влада Ткаченка.
 

* * *

          Влад тримався. Світ навколо знову тремтів, дивні звуки були все ближче. Повернулися деякі спогади...
          Галявина закінчилася чагарником, який в свою чергу вивів до великого саду. Влад ніколи раніше не бачив нічого подібного. На деревах було безліч тварин: лисиці, зайці, білки. Всі вони були прибиті іржавими цвяхами.
          Як і уві сні.
          На трьох деревах було щось, що нагадувало людські туловища. У центрі страхітливої ​​картини виднівся величезний вирізаний з дерева перевернутий хрест.
          — Нумо, пішли! Ми майже дісталися, чому ви зупинилися? Татку, тут дядечкові потрібно допомогти!
          Це було тоді. Коли він ледь не збив дівчинку. Вона й привела його до цього страшного саду.
          Зараз же голос був близько. З боку будинку знову почувся крик. Влад прикрив очі, стиснув кулаки. “Треба йти далі! Там когось вбивають! Хтось потребує допомоги!”
 

* * *

          — Татку, йди сюди! Чому ви йдете назад до лісу? Тато допоможе вам відремонтувати машину, правда, та?
          Гепання серця перехоплювало горлянку, забирало повітря.
          — Вам подобається сад? Татко каже, що любить прикрашати його.
          — Іди в дім, доню! Хутко!
          Тіло заціпеніло. Влад намагався втекти і кричати, здається, це у нього навіть виходило деякий час. А важкі чоботи переслідувача ніби пролітали поміж дерев, наздоганяли та були все ближче. Удар в спину. Падіння. Зверху схилилося зморшкувате засмагле обличчя.
          — Не втік. — Сказав хрипкий голос, а душа Влада немов розірвалася на шматки.
          Влад все це бачив з боку, пам'ять тепер звалилася на нього, немов стіни старого будинку під знесення. Бачив все фрагментами, більше чув голоси і дитячу пісеньку.
          Рештки селянина теж були прибиті до одного з дерев. Він обережно поклав нову жертву на підлогу. Сон перетворився на дійсність — все те, що Влад бачив у своїх видіннях, повстало перед ним. Кинулася в очі розвалена капличка і косарі, що працювали в полі: їх фігурки рухалися якось неприродно, як у старій кіноплівці, а потім взагалі зникли.
          Двері старої ферми були відкриті, а те, що залишилося від косарів, лежало в сараї.
          — Гей! Є тут хтось?! Мене чує хто-небудь ?! — закричав Влад, взявши до рук палицю з землі. Небезпека — ось, що було в цьому селищі, тут жив монстр. Отже, виходить той монстр вже спробував схопити його раніше! Але Влад якось врятувався та дістався додому. І тепер – повернувся.
          — Ти будеш моєю особливою прикрасою... Донечко, принеси таткові сумку з кімнати!
          Лице, половину якого тінню приховував солом'яний капелюх, натхненно розглядало тіло без свідомості поряд.
          Влад оглянув кілька будинків у селі — всі вони були порожніми. “Потрібно зупинити... Його.” Біль пронизував тіло, але руки стискали палицю сильніше.
          — Цей дядько хотів татові теж принести біду, доню. Всі люди ненавидять твого батька. Хочуть образити й тебе. Потрібно сваритися з ними, інакше вони “з'їдять” нас. Ти ж не хочеш, щоб тато помер?
          — Ні, ні! Негідник!
          Дівчинка щосили копнула лежаче тіло. Чоловік в капелюсі посміхнувся.
          Він прикрасить свій сад ними всіма. Він це знає.
          — Скоро тато добудує свій храм. І всіх нас чекатиме спасіння.
Зі скреготом він дістав металевий прут; той, хто лежав на підлозі почав приходити до тями.