Читати книгу - "Дорога, Юрій Гадзінський"

* * *

          Влад увійшов, вдаривши ногою трухляві двері. На підлозі лежало тіло. Попереду стояв Ігор. Чомусь захотілося просто лягти і спати. Вічно, не знаючи ні болю, ні тривоги.
          — Ігор?!...
          Ігор Криштафович стояв у вишуканому дорогому піджаку й дивився похмуро, непривітно. Звична напів-знущальна усмішка ніби ніколи й не відвідувала його обличчя.
          — Що робиш тут ти, Влад?
          Прийшла нудота. Все навколо нібито сховалося в тінях. Тільки очі Ігора продовжували сяяти в цій напівтемряві. Біль з новою силою схопив тіло Влада.
          — Як ти тут опинився? Що відбувається? Що у них там відбувається!?
          Він панікував; рука все ще до болю стискала палицю.
          — Тобі потрібно змиритися, Влад. У кожного свій час. — Голосно сказав Дмитро. А потім вже м'якше додав: — Я змирився.
          Хто живе в старому будинку ?
          Вщухли дивні звуки, нарешті зібралися в ряд думки, ніби вириваючись з полону слизьких лап невідомості. Потроху вмикалося мислення.
          “Лайнер туристичного агентства “Пальміра” сьогодні потонув у Чорному морі, є загиблі. За попередніми даними, загиблих четверо, ще вісім людей вважаються зниклими безвісти...”
          — Ти ж... був у відпустці на морі... Лайнер...
          Влад почав відступати назад, до виходу. “Я остаточно з'їхав з глузду. Це все чари, омана, щось робить мене божевільним і не дає зрозуміти в чому справа! Немає тут ніякого Ігора! Цього просто не може бути! Ігор зараз на роботі, або десь ще, але точно не тут! Це все цей психопат!
          “А як же фотографія із чорною стрічкою?”
          “Ігор помер майже два тижні тому” — Сухо констатував внутрішній голос.
          Вердикт.
          — Ти помер, Влад. Ще в той день. Змирися нарешті. Прийми цей факт. Не всі покидають цей світ природнім шляхом, від старості. Зрозумій це, друже, і піди.
          І Криштафович зник. Не пульсувала в венах більше кров, не вилітало з грудей серце. Залишки почуттів зникли разом з Ігорем. Слова в купі зі страшним болем застрягли в легенях і здавили трахеї. Далі був холод і суцільне ніщо. Ніби хтось великий і страшний злісно посміхнувся, погасив єдине джерело світла у цілому світі.
 

* * *

          — За татом можуть прийти — Повідомила фігура в капелюсі й поклала мозолисту долоню на плече дитини. Дівчинка кривилася. Їй дзвеніло у вухах.
          — Цей дядько так кричав, мені страшно було. Чому вони всі тебе сварять, тату? Що ти їм зробив?
          — Вони ненавидять батька за його праведність. Не бійся. Ми будемо врятовані. І вони теж.
          — Як мама? — Перепитала дівчинка.
          — Як мама.
          Знекровлена туша вже не нагадувала людину. Тіло в декількох місцях пронизували залізні палі, шкіри залишилося мало, кінцівок не було. Співали птиці — ця рання осінь була дуже схожою на літо. Дівчинка почала тихенько наспівувати свою пісеньку.
 

* * *

          “Ні, не може бути! Як це так?! Тут зовсім інше щось, зовсім інше... Цей маніяк... Він вбиває людей. Я втрачаю розум. Так, думай, думай! Офіс, робота, будинок, двірник, Ігор... Все це не насправді, це фокуси цього виродка. Чорт! Не можна втрачати ланцюжок, я повинен, я повинен все це утримати і щось придумати. Потрібно скласти пазл і… ”
          “Змирися.”
          “Ні! Я відчуваю чужий біль, я відчув, як він вбивав. Чужий біль. ЧУЖИЙ! Він убив іншого, а Я ЖИВИЙ! Я обов'язково що-небудь придумаю, головне не піддаватися божевіллю остаточно, воно затягує мене! Я сильніше. Потрібно все обдумати, проаналізувати. Скласти чітку послідовність подій. Так, давай з самого початку. Отже, відрядження... Дорога додому...”
 

* * *

            — Я не знаю, воно ніби кличе мене. Я ніколи раніше не був там, я не знаю, що це за місце. Вже довгий час... Ігор, ти слухаєш?
            Ігор сидів і задумливо перемішував чай ​​срібною ложечкою, спрямувавши погляд кудись в далечінь. Його співрозмовник виглядав напружено, весь час сковтував слину.
            — Так, я тебе слухаю.
            Владислав Ткаченко давно знав Ігора Криштафовича. У школі вони міцно дружили, не раз разом приймали участь у сумнівних подіях. Влад знав, що друг йому допоможе й зрозуміє, поділиться припущеннями, дасть пораду.
            — Знаєш, мені іноді здається, що істина десь поруч. Дуже близько. Щось — Влад вказав пальцем на голову — Змішує думки, стирає події... Я знаю, ти думаєш, ніби я псих, але це не так. Відповідь вже близько, я майже склав мозаїку, зіставив всі факти. Правда поруч. Я майже бачу цей шлях. Майже знайшов дорогу.
            Ігор посміхнувся.
            — То може варто заглянути в цю правду? Можливо вона в тобі? Ти так довго відкидав реальність, друже мій.
            Влад посміхнувся у відповідь — він і близько не розумів, про що говорить його співрозмовник. Тому сприйняв це як якийсь жарт. Дмитро відпив чай зі своєї чашки. До столику поспішала молода офіціантка; навколо майже не було людей. Холодний осінній вечір плавно переходив в ніч.
 

Кінець