Читати книгу - "Історії польової квітки, Волошка"

  Темно... і тихо... на думку навіть не спадає хто я? В голові наче після вибуху, розруха й осідає попіл нічого не видно, тільки відчуваються маленькі крупинки, що своїм повільним танцем осідають на обличчя, руки, ноги. Холодно. Думки пливуть в якомусь не зрозумілому мені річище.

Я не знаю скільки проходить часу, поки очі звикають до темряви, починають бачити обриси. Напевно не багато, а може навпаки та сил немає, ні підвестись, ні кричати. В горлі пересохло... нестерпно хочеться пити.

-Хто я? лише самими губами промовляю в темноту.

Здається я починаю чути мелодію, просту, не вибагливу, наче хтось в сусідній кімнаті грає на чомусь такому знайомому і  водночас нічого не спадає на думку, грає старанно не помиляючись з паузами і все починає прояснюватись та набувати знайомих форм... Музика стає все голоснішою, в хаотичному порядку починають виблискувати світлі плями. Усе навколо перестає бути чорним поступово з'являється синій який перетікає в фіолетово-рожевий. Тривога яка панувала наді мною відступає і мене огортає спокій і зачарованість навколишнім. Хто я? Де я? більше не турбує. Маленькі плямки починають свій танок навколо я зачаровано тягну руку, але те що здається таким близьким виявляється недосяжним і рука замість доторку до світла відчуває тільки холодне скло... Різко накриває паніка, а ще підсвідомо відчуваю когось поруч.

-Прокинулась? таким радісним трохи грубим голосом запитує хтось невідомо звідки наче просто в голові. Я озираюсь, але марно, нікого...

-Не лякайся, ти ж в космосі він тебе так вабив та заспокоював завжди, чому ж зараз панікуєш.

-Хто ти? І звідки ти знаєш про космос?

-Я друг, просто друг...

-А навіщо я тут?

-Бо настав твій час.

-Ти про що????

-Не знаю... але сьогодні...

Раптом, я підіймаюся наче пір'їнка в повітрі й починаю свій танок, як плямка наче падаю і підіймаюсь  водночас, кружляю в такт музиці, яка лунає з мене самої, знову стає тепло і затишно повіки стають важкими та замикаються пірнаю в обійми плямок і фіолетово-рожевого марева все стає таким зрозумілим.

-Дівчино я розумію що я хлопець хоч куди, але втрачати свідомість не обов'язково.

Чую десь дуже близько, а в ніздрі врізається різкий запах міста, вуха ріже шум я швидко розплющую очі... спочатку я бачу яскраві плямки, які зливаються в одну і вимальовуються в трохи небрите лице молодика.

-Де я? трохи розгублено запитую я.

-В космосі, давай вип'ємо кави?

(Космос мережа магазинів в моєму місті)

Саме так я познайомилась зі своїм чоловіком.