Читати книгу - "Історії польової квітки, Волошка"

Якогось суботнього, ще дуже раннього, ранку Оксана вже була в лісі. Стояла і вдихала вогке повітря. Вслухаючись в тишу, дістала ножа, замотаного в шматок тканини, зробила три ковтки води й закрутилася в червону хустину. А чим ще зайнятися, тільки розвиднялося. Вона не була відьмою, хіба трохи, коли доведуть, хоч і прийшла провести ритуал - назбирати опеньок. А рано так прийшла -ясна справа, щоб бути першою. Що то за грибники з обіду? Треба ж першою по всіх грибних місцях встигнути. В голові ще раз проклала маршрут і зробила крок в ліс, а за нею донька, сусідка і її пес Томік.

Компанія була така собі, але сама б Оксана не пішла - боялася. Донька всю дорогу гемзіла, бо це ж вихідний і можна ще б поспати, а ще ніяк не могла зрозуміти, як вони там в темноті збиратимуть ті гриби, адже більшу частину дороги йшли з ліхтариками у руках. Сусідка теж великого ентузіазму не виявляла, бо знала, що програє це змагання. Один Томік біг, виляв хвостом і просто радів життю.

Спочатку краєм лісу і трохи вправо, спуститися з горбочка, а там зруб. Це місце де пару років тому великі дерева вирубали, а тепер там кущі та багато пеньків і відповідно опеньків. Жінка була азартна. Коли бачила гриби, то, як кажуть, в " трісця" могла залізти. Вічно то впаде, то обличчя поцарапає. Коли дійшли до зрубу вже й розвиднілося. Оксана раділа -прийшла першою. А там ще й нікого не було, стежки не протоптані крізь кущі. Лиш де-не-де вузькі доріжки наче нірки, але такі закручені, що ти від себе за метру нічого не бачиш.

Жінка одразу кинулась в обійми з кропивою та гіллям. Донька з сусідкою переглянулись підбадьорливо кивнули одна одній й пішли за нею. Донька прямо за мамою вже трохи втоптаною дорогою. А сусідці довелось торувати свій власний шлях. Вже коли відро жінки було майже повним, але грибів ще було багато вона дістала з кишені старої куртки пакет, відро і доньку залишила перепочити на пеньку.

Дівча полегшено зітхнуло й радісно жувало бутерброд, сама жінка продовжила полювання. Знову побачила в кущах сімейку й полізла туди навколішки, проте почула як щось шарудиться через кущі до неї і видає дивні звуки, стогне, сопе. Серце завмерло на мить, адже якщо дикий кабан то вона не втече. Дурні думки першими приходять і тут вже перед очима, і все життя, і переживання за доньку, і німе питання хто ж догляне її крихітку. Ще багато різних думок вертілося. Серце стукало, а раптова жалість до себе заливала слізьми очі. Ще ж так мало пожила, нігде не подорожувала. Ні, так просто вона не здасться. Треба швидко приймати рішення і ніж у неї є. Вона звісно ніколи свиню не колола, але бачила як то робиться. Першою вона не нападатиме, може вдасться втекти з цієї халепи. Почала помалу задкувати, а "кабан" наступати. Кущі почали тріщати десь здаля почула оклик доньки.

- Мааам… а ще бутери є?

Оксана здригнулася. Ні, вона точно має перемогти цю битву. Але страх наче скував її. Ні поворухнутися, ні крикнути нічого не могла жінка. Як стояла так і впала, поломивши трохи гілки, почула як вони проштрикнули куртку і лиш біль від гілки повернув її у реальність. Здавалося ось ось це станенься. Залишались лічені секунди до зіткнення з ворогом.

- Котра година? – раптом наче не своїм голосом запитала Оксана.

З того боку кущів щось рухнуло і на мить запанувала тиша. Потім знову почулося кряхтіння і відбірна лайка.

Жінка вперше зраділа почувши такі слова в свою адресу.

- За п’ять восьма! Чи ти здуріла так лякати людей?

Кущі проломилися і за них показався «кабан» - ним виявився дебелий незнайомий чоловік. Він, оцінюючи подивився на Оксану й трохи подобрів, певне вигляд вона мала такий собі – далеко не презентабельний.

- Вибачте, я думала ви дикий кабан, - чесно, як на сповіді сказала жінка.

- Дикий кабан? – з реготом перепитав чоловік.

- Так, дикий,- цілком серйозно повідомила його.

Чоловік почав нестримно сміятися, аж за живіт вхопився, згодом на регіт прийшла сусідка і донька, і ще пару допитливих грибників. Чоловік не міг пояснити, що трапилося, а жінка трохи образилась і вирішила взагалі нічого не пояснювати.

Взяла доньку за руку, кивнула сусідці і попрямувала на вихід. Всі йшли мовчки лиш Томік жваво мотав хвостом.

- Червона хусточко, от так налякала чоловіка до смерті і ще й мої гриби забрала. – по доброму але трохи з насмішкою навздогін кричав чоловік.

Оксана глянула на свої руки і митєво почервоніла, бо в одній руці був пакет в який дозбирувала гриби, а в другій чуже відро. Так соромно їй ще не було

Чоловік спокійно підійшов зовсім не сердячись, і добродушно посміхнувшись протягнув руку до свого відра .

- Червона хусточко – та ти викрадачка грибів і чоловічих сердець.

І тут нарешті Оксана поглянула в його сірі, як осінній дощ, очі й посміхнулася. Наче й справді відьма, яка звершила ритуал і грибів назбирала і чоловіка приворожила.