Читати книгу - "Історії польової квітки, Волошка"

У Лота була жінка.

Ніхто не знав її імені, хоча бачили щодня. Вона кожного дня, за будь-якої погоди

приходила під стіни пожежної частини й чекала. Чекала поки він сам вийде до неї й

візьме обід. Завжди усміхнена й чарівна. Ми дивувались, що така красуня знайшла у цьому

похмурому й завжди чимось не задоволеному чоловікові?

Ніколи не говорила з нами, іноді ми жартували між собою, що вона німа. Всі

спроби завести розмову завжди були приречені на поразку. Вона просто мовчки

спостерігала, посміхалась і відводила погляд.

В неї було каштанове волосся зібране в чудернацьку зачіску, тому справжньої довжини

невідомо. Незрозумілого кольору темні очі. Завжди носила сукні зеленого кольору

тільки різних відтінків. Лотова жінка була дуже красивою, наче актриса з старого кіно,

витончена й граційна. Чому ж ця жінка втратила своє ім’я?

Лот був дуже консервативним чоловіком. Він носив сорочки завжди з ідеально

випрасуваними комірцями. Його зачіска ніколи не змінювалась, а його вуса неначе й не

росли. Він ніколи не ходив з колегами в бар. Ніхто нічого не знав про Лота. Тільки

крупинки інформації й плітки.

Йому десь 40. У нього молода дружина, двоє дітей. Все своє життя він працює

бухгалтером в невеликій пожежній частині. Їздить на велосипеді навіть взимку. А ще

ніхто ніколи не бачив, щоб він посміхався. Про його дружину відомо ще менше.

Але одного осіннього дня вона не прийшла. Це був звичайний сірий день, день який

схожий на сотні інших днів. Але для Лота цей день перетворився на день коли її не

стало.

Пам’ятаю тоді ми вперше побачили емоції на його обличчі. Це був вівторок 16

жовтня 2007 року. Лот вийшов з свого маленького кабінету розім'яв плечі, покрутив головою в різні боки й попрямував до місця, де на нього чекали. Так було завжди крім

цього вівторка. На вулиці нікого не було. Лот нервово поглянув на годинник, певно

думав, що вона запізнюється. Через 10 хвилин він вже відверто лютував, а згодом його

огорнув страх. Такого Лота ми ще не бачили.

10 років тому коли вона була ще зовсім дівчиськом і у неї було ім’я, власне, а не

наділене їй чоловіком дівчина багато мріяла. Мріяла про далекі подорожі, веселі

пригоди, про принца, коштовності і рахат-лукум. Чомусь їй здавалось, що це

найсмачніший десерт у світі. Вона любила просто смакувати цим словом промовляючи

пошепки, допоки ніхто не чує. Взагалі їй подобалось бути на одинці з самою собою.

Вона часто ігнорувала соціальне життя, але все ж була його частиною. У неї були друзі,

захоплення, перше кохання й амбіції.

Одного дня її прекрасний світ зазнав значних змін. В наслідок страшної аварії загинули

її батьки. Дівчина залишилась сама. Звісно були друзі, родичі й навіть хлопець який був

ладний на все заради неї, але… Але цього було замало, щоб в її серці затулити ту

велетенську діру.

Лот з’явився нізвідки, представився другом її батька й запропонував допомогу. Він не

жалів її, просто був поруч. Його беземоційність й підтримка виявились для дівчини

рятувальним жилетом у бурхливому морі її емоцій.

Як так вийшло що через декілька місяців вона поселилася у його домі? Вона не пам’ятала.

Він її ні до чого не примушував, ні про що не просив. Просто був і все. За рік у них

народився син. Через два роки ще один. Здавалось вони були щасливими. Хоча ніхто

точно цього не знав. Адже живучи в досить населеному районі, вони скоротили свої

зв’язки зі світом до мінімуму. З часом люди до цього звикли.

Коли Лот, того вівторка, прийшов до дому його серце вистрибувало. Відчинивши

двері будинку він зрозумів, що там нікого немає. Він до останнього вірив, що помилився

у своїх здогадках. Декілька хвилин навіть не наважувався переступити поріг, а коли,

переступив жахнувся. Все було на своїх місцях: гроші, речі, коштовності, навіть

документи, але не було їх. Вона і його сини зникли.

На столі він знайшов лист, прочитати якого довго не наважувався. А прочитавши так

нічого і не зрозумів:

«Лоте, любий Лоте. Я знаю, що роблю тобі боляче, адже ти точно не очікував цього

від мене. Можливо ти лютуєш, або навпаки сидиш у розпачі, але я так більше не можу!

Ми так більше не можемо Ми з тобою прожили 9 років. Цей час наповнений і болем і радістю, за що я тобі

вдячна. Проте я втратила себе. Розчинилась, наче мене й не існувало. Мій світ

замкнувся. І хоча я сама його замкнула колись, проте, у мене відчуття, що ти забрав

ключі й жбурнув їх у море, не залишаючи мені вибору. Я перестала мріяти. Перестала

думати. Я існую, а хочу жити.

Твоя… ні вже не твоя Ціара.»