Читати книгу - "Задача для купідона, Галина Балаган"

- .... твою матір! Я коли говорив за першого зустрічного, не мав на увазі зека! Ну гаразд, гаразд, не плач. Придумаю щось. За що сидить хоч?

- Ось бачиш як просто! - Амур помахав рукою і видіння зникло. – Далі, твій вихід! Дивись, не схиби як Юзік. - примружив очі і зашепотів Святику на вухо. - Тепер ти мій боржник...

******

У початковій школі "Амурні справи" панувало короткочасне затишшя. Початківці лучники готувалися до наступного заліку. Люциферизовані світлячки ширяли пустельними коридорами і влаштовували різнокольорові танці.

Пересвітич сидів у залитому сонцем класі, відкинувшись на спинку крісла заплющивши очі.

Двері з гуркотом відчинилися і радісний Юзік увірвався до класу.

- Ось! - Долонькою прихлопнув аркуш паперу на столі, - Я все придумав! - очі, кольору райських незабудок, дивилися на вчителя з натхненням та надією.

- Ну давай, подивимося, що ти там створив, - Архангел узяв папір і з навмисною серйозністю почав вивчати.

- Та-а-ак... - промовив протяжно, насупив брови і сховав усмішку в сивій бороді. - Нічого, нічого, похвально. Тільки давай поправимо тут і тут.

На вигляд зробив кілька позначок і у верхньому кутку наклав резолюцію: "Юзику в розробку".

- Тримай! І дивись, не схиби! Іди, готуйся і виконуй, - вручив радісному купідону план дій і почав гортати класний журнал.

Юний стрілець схопив сагайдак зі стрілами і помчав у ремісничу майстерню до майстра зі зброї.

Майстернею назвати це було складно. Величезний, здавалося нескінченний цех розділений на секції, де у кожному секторі стояв той чи інший вид зброї різних земних епох. Були там первісний гарпун та новітні розробки NASA. Такий собі завод-музей у кілька сотень гектарів. Хазяїном цієї армії зброї був спокійний, неспішний сивий архангел Михайло, якого всі звали не інакше як Михалич. Він був такий давній, що сам не знав скільки йому тисяч років.

У дальній, закритій від очей секції, майстер чаклував над майбутніми земними відкриттями та розробками.

- Михалич! Перевір мої стріли, будь ласка! – боязко видихнув перед легендою Юзік.

Майстер почав уважно вивчати зброю, призначену для душі та серця.

- Юзіку, хтось добре попрацював над твоїми стрілами. Дивись тут і тут. - Михалич показав насічки біля наконечника. - Нічого, відцентруємо. Потрапиш якраз у перикард.

Пішов у глиб своїх володінь і почав чаклувати над стрілами.

- Тримай, юний архарівець, - простяг Юзику сагайдак. - Вибач, нанозброю не дам, тобі поки що рано, так що, давай, дій по старинці.

Окрилений, у буквальному значенні цього слова, юний стрілець помчав у райський сад. Залишалося одне – зачекати до призначеного часу і діяти. Місце для очікування вибрав під бузковою гліцинією. Десь там, у гілках дерева, жила мудра ворона Йона. Вона безпомилково визначала минуле, майбутнє та сьогодення.

- Йоно, скільки хвилин лишилося?

Ворона прокашлялася і прокаркала 15 разів.

Юзік подихав, щоб заспокоїти тіло, відігнав ніжкою повітряну хмаринку, що дрейфувала повз, заклав золотаві кучерики за вуха і прицілився.

*******

Микита оглянув результат своєї роботи та залишився задоволеним. Два місяці тому йому надійшла пропозиція зробити дизайн у старому кафе. Колись давно цей заклад був улюбленим місцем зустрічі тутешньої молоді, потім його господарі поїхали на землю обітовану, а маленький затишний закуток прийшов у запустіння. Але з якихось причин повернулася дочка господарів та вирішила продовжити справу. Завдання Микиті було поставлено - інтер'єр 90х. Він так захопився цією роботою! Шукав предмети інтер'єру на барахолках, блошиних ринках. Виявилося, що багато можна знайти у батьківських квартирах своїх друзів. І ось сьогодні вніс останній штрих - касетний відеомагнітофон "Електроніка ВМ12".

Юля вийшла з офісу на обід. Дорога до кафе, в якому вона зазвичай обідала, була перекрита.

- Дивно, - подумала Юля, - вранці дорога була вільна.

Довелося звернути на сусідню вулицю. На запорошений пилом тротуар впали перші великі краплі літнього дощу.

- Ну ось, знову я парасольку не взяла! - з досадою вголос промовила дівчина. Прискорила крок. За кілька хвилин помітила на старому, раніше закритому приміщенні, нову вивіску - "Кафе Столичне". Літній дощ, із запахом свіжої зелені та мокрого асфальту, теплими краплями лоскотав плечі, руки, обличчя. Усміхаючись своєму внутрішньому настрою, дівчина відчинила двері кафе. Всередині було дуже затишно, по-домашньому. Як у бабусиній квартирі. У старому телевізорі співав молодий Вакарчук:

«Я вважав би, що ти бiлий день без дощу,

Але сльози на твоєму обличчi,

I сказав би тобi, не моя, не моя,

Тiльки ти не пускаєш мене»

За столиком навпроти сидів молодий чоловік, обличчя якого здалося знайомим.

– Вам тут подобається? - спитав хлопець, - Він упізнав дівчину. Напередодні вони конфліктували у будівельному магазині.

- Так, дуже затишно та атмосферно, - посміхнулася Юля.

З телевізора лилося:

«Я вважав би, що ти тиха нiч без зiрок,

Але сяють твої яснi очi.

I сказав би тобi ти лиш сон, тiльки сон,

Але ж ти не пускаєш мене»

- Дозвольте представитися, Микита Газгольдер, - трохи зігнувся в поклоні і сховав посмішку.

У відповідь на жарт дівчина розсміялася так, ніби маленькі дзвіночки тремтіли на вітрі. Трохи зніяковіла, згадавши, як обізвала хлопця.

- Який у неї гарний сміх. І волосся. І очі... Чому я одразу це не побачив? - дивувався Микита.

- Такий кумедний, - подумала Юля, - і дуже симпатичний. І цікавий. Як я одразу це не помітила?!

А молодий Вакарчук хвилюючим голосом співав:

«I вважав би, що ти пелюсток на веснi,

Але ж ти не зiв'янеш нiколи,

I сказав би тобi ти моя не моя.

Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла»