Читати книгу - "Остання сакура , Анна Джейн"

Хлопець задумливо кивнув.

— Я Лео, — нарешті представився він і раптом усміхнувся — не без смутку, але й не вимушено. — Якщо вже ти тут, може, розкажеш, що там, за межами хоспісу?

— За межами хоспісу? — Тео на секунду задумався, а потім знизав плечима. — Люди метушаться, машини сигналять, весна ще не прийшла, але вже не так холодно. У метро смердить.

Лео тихо засміявся.

— Давно не був у метро, — визнав він.

— Не так багато втратив, — сухо відповів Тео, хоча всередині щось дивно стиснулося.

Він не знав, що говорити, як поводитися. Лео був йому незнайомий, і Тео не збирався прив’язуватися. Це ж тимчасово.

Але коли той запропонував зіграти в шахи — єдину розвагу, що залишилася в нього після книг, — Тео не відмовився.

Може, він і впорається.

Партія почалася мовчки. Тео не грав у шахи вже кілька років, але руки самі згадували знайомі ходи. Лео ж грав спокійно, виважено, майже без роздумів, ніби розставляв фігури за давно прорахованим сценарієм.

— Ти добре граєш, — відзначив Тео, коли його король опинився під загрозою.

— Колись мріяв стати гросмейстером, — зізнався Лео, легко ставлячи його в шах. — Але тепер, мабуть, уже пізно.

Тео не знав, що відповісти. У цьому «пізно» чулося занадто багато — і приреченість, і втома, і змирення. Він відвів погляд, удаючи, що зосереджений на дошці, й спробував врятувати короля.

— А ти? — запитав Лео.

— Що — я?

— Яка в тебе мрія?

Тео посміхнувся, хоча всередині ворухнулося щось гостре й неприємне.

— Вижити в цій дурнуватій школі й не зійти з розуму.

— Це не мрія, це план, — Лео примружився, ніби вивчаючи його.

Тео лише знизав плечима. Він давно не думав про мрії. Йому завжди здавалося, що їх мають лише ті, в кого є час на роздуми, а його життя складалося з постійної гонитви: за оцінками, очікуваннями батьків, статусом серед однолітків.

Лео мовчки зробив останній хід.

— Мат.

Тео хмикнув.

— Щастить тобі, що я давно не грав.

— То зіграємо ще, — запропонував Лео.

І Тео, сам того не очікуючи, кивнув.

Наступні дні вони проводили майже однаково: Тео приходив у 204-ту кімнату, іноді допомагав Лео — приносив воду, книги чи допомагав піднятися, коли той був занадто слабким. Вони грали в шахи, говорили про музику, фільми, навіть про книги, хоча Тео не вважав себе книголюбом.

— Серйозно, ти жодного разу не читав «Божественну комедію»? — якось здивувався Лео.

— Ага. Якось не було часу.

— Це класика! — Лео вдав, що обурений.

— Ой, пробачте, маестро, — посміхнувся Тео.

Лео лише похитав головою, але на наступний день зустрів його з книжкою в руках.

— Читай.

— Серйозно? — Тео підняв брови.

— Так. Хоч трохи.

— А якщо ні?

— Тоді програєш наступну партію.

Тео скептично глянув на нього, але взяв книгу. І вперше за довгий час не відчув, що його до чогось змушують.

Так минав час. Тео почав розуміти, що його «покарання» вже не здається таким страшним. Він звик до Лео. Йому було легко з ним.

Але в один із днів, коли він прийшов до 204-ї, кімната була порожня.

Тео зупинився на порозі, спантеличений. Тиша, яка панувала в кімнаті, не була звичною. Стіни здавалися ще більш холодними, а повітря — важким. Він кілька разів постукав у двері, але відповіді не було. Серце трохи пришвидшило пульс, і Тео почав нервово оглядатися навколо.

— Лео? — покликав він, але голос лунав лише в порожнечі.

Підійшов до ліжка, витягнув із нього ковдру й побачив, що все виглядає так, як і залишалося — нічого не змінилося. Він навіть сів на край ліжка, ніби чекаючи, що все зараз повернеться на свої місця. Але Лео не було.

Тео відчув, як щось гірке, схоже на тривогу, починає охоплювати його. Він повернувся до дверей і попрямував до лікаря, намагаючись виглядати спокійно.

Доктор Вікторіо, як завжди, сидів за своїм столом, захоплений якимись паперами. Він підняв голову, помітивши Тео, але не здивувався.

— Чим можу допомогти?

— Лео... він зник.

Доктор нічого не сказав на перший погляд, але відчуття тяжкої тиші в його очах не залишало Тео сумнівів.

— Лікування триває, — нарешті відповів Вікторіо. — Але, на жаль, це не завжди гарантує стабільність.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Тео, відчуваючи, як серце б'ється в нього в грудях.

Доктор відвернувся, ніби збираючись підібрати слова.

— Лео має свій процес реабілітації. Іноді це потребує часу. Іноді — паузи. Можливо, сьогодні він просто не може прийняти відвідувачів.

Тео замовк, стискаючи кулаки. Щось не сходилося. Він не міг зрозуміти, чому доктор говорить так спокійно, ніби нічого не сталося.

— Чи можна його побачити? — запитав він, намагаючись приховати тривогу в голосі.

— Це зараз неможливо. Можете зачекати кілька днів. Якщо буде щось нове, ми вам повідомимо.

Тео мовчав, розуміючи, що його не пустять. Але відчуття порожнечі залишалося. Він повернувся до кімнати, сидів там ще кілька годин, намагаючись зібратися з думками. Усе стало ніби менш реальним, все було заплутано. І тільки одна думка не йшла з голови: що, як Лео не повернеться? Що, як це було останнє їхнє спільне шахове рандеву?

Тео встав, зібрав свої речі й вирушив до коридору, сповнений сумнівів і тривоги. Чи варто чекати? Чи варто залишатися тут, де, здається, не знайти відповіді на головне питання?

Тео вийшов із кімнати і закрив двері за собою. По коридору лунали тільки його кроки, що відбивалися від холодних стін. Він пройшов кілька кабінетів, але на кожному поверсі було тихо, ніби всі зникли. Це місце, хоч і здавалось звичним, стало зовсім іншим. Тео відчував, що тут відбувається щось, про що йому не говорять.

Зупинившись біля вікна, він подивився на світло, що пробивалося через засніжені вулички. Відчуття важкості не залишало його, і він знову задумався про те, чому Лео зник. Це не могло бути звичайним лікуванням, не могло бути просто паузою. Його друг, той, хто завжди був поряд, раптом став недосяжним. Щось велике і непередбачуване обірвало цей зв'язок, і зараз Тео не міг знайти відповіді.