Читати книгу - "Відлік, Ігор Даровський"

– Думаю всім було б легше, якби всі вони зібралися в одному місці і просто взяли на себе благодатний вогонь, що ми надішлемо з орбіти. Вони ж все одно всі вимруть, – Карстон посміхається. – Знаєш як казали в місцях де я виріс? Якщо ви лише погрожуєте зброєю і ніколи не стріляєте, в якийсь момент вас перестають боятися. А це найгірше, що може статися в нашій ситуації. Бо якщо вони повірять в те, що ми вразливі, вони можуть нарешті знайти спосіб нас дістати. Бо їх внизу там «мільярди», а нас… лише кілька десятків тисяч. І якщо «золоті хлопчики» думають, що вони будуть лякати їх вічно… то у них можуть бути проблеми. Облажаємось і майбутнє зустрінуть без нас.

   Дивно, я завжди думав, що майбутнє, це щось занадто далеке. А зараз я сам можу стати його частиною. Адже мені пощастило опинитися тут. Серед тих, хто можливо має відбудувати новий світ після ядерного апокаліпсиса. Проте бути чиєюсь червоною кнопкою, функцією, що підкоряється наказам людей, що рахують себе за богів… чи для цього я тренувався всі ці роки?

– Увага, код червоний, приготуватись до запуску, – з динаміків в кают компанії лунає голос Лідера, а червоний сигнал, однозначно стверджує, що наша вранішня кава закінчена.

***

– Готовність 10 хвилин. Усім зайняти свої позиції,  – голос Верховного звучить впевнено та жваво. Разом з Брауні ми женемо до бойових позицій. Він пірнає вліво до бойового відсіку, проте мені потрібно прямо, до головного містка. За дві хвилини я вже у кріслі. Перевіряю системи і переконуюсь, що все працює як слід.

– Система глобального запуску готовність підтверджує, починаємо відлік, – я слідкую за таймером, що починає бігти на нашому екрані. Невблаганні цифри, які не віщують нічого хорошого.

– Думаєш вони сьогодні дійсно це зроблять? – Гудрун, мій перший помічник і ще один щасливий власник «золотого квитка». Здорова та готова вбивати. Ідеальна комбінація людини, що має створити новий світ.  

– Наша справа слідкувати за системами і підтверджувати пуск, – я знизую плечима, – але це вже 5-та повна готовність за місяць, тож я навіть не знаю. Ми маємо бути готовими до будь-яких варіантів. 

– Шоста, якщо бути точними, – Гудрун звіряється з журналом «червоного коду» у комп’ютері. Моя підлегла з «душніл». Вона помре за статистику.

– Говорив сьогодні зі своїми? – Перший помічник раптом ставить особисте питання, хоча на неї це не схоже. Тим паче під час бойової тривоги.

– Так, – я не хочу про це говорити, адже це важко. Зараз вони там унизу, також слідкують за таймером, сподіваючись, що це буде чергова «лякалка», що змусить противника здатися або піти на істотні поступки. Раніше з дружиною так само ми дивилися на зорі, переконуючи себе, що якщо ми дивимось на них разом, нехай і з різних точок Землі – то ми стаємо ближчими. Тепер нас зближує невблаганний ядерний відлік. Яка іронія…

– Я теж, – Гудрун дивиться як біжать секунди на моніторі, – вони питали чи натисну я кнопку, якщо буде такий наказ. І тепер у мене кожного разу серце стає, коли Лідер оголошує червоний код. Вони ж розуміють, що якщо рознесуть все ядерними ракетами, то не факт, що вірус зникне. Він просто причаїться в чорних снігових пластівцях і знищеній екології. А можливо взагалі через вплив ядерних реакцій мутує у щось неймовірно сильне і нищівне…

   Я мовчу. Не знаю що їй на це відповісти. Адже я відчуваю те саме, сідаючи у крісло. Розуміючи, що сам підтверджую запуск ракет, які знищать мою сім’ю. Але я давав присягу, а це важливіше за особисті погляди. І якщо Лідер каже, що «очищення» стане початком світанку нового дня, то чи маю я ставити його слова під сумнів?

– Краще б я залишилась там, – Гудрун ніби розмовляє сама з собою. – Нехай були б ці гойдалки, але б ми були разом. І померли б разом в цьому довбаному благодатному вогні.

Її слова ніби відлуння моїх думок. Але вразливості немає в протоколі нашої операції.

– Сержанте, відставити розмови, – намагаюся говорити якомога різкіше, – я буду рекомендувати вам пройти перевірку у військового психолога на відповідність вашій посаді. Зараз ви на бойовому посту і маєте виконувати наказ! – я закінчую на підвищених тонах, обриваючи цей потік слабкості, адже він робить слабшим і мене. А я не можу допустити, аби сумніви заважали виконанню завдання у важливий момент.

– У психолога свої проблеми, – позіхає Гудрун і відвертається від мене. – А ти як був мудаком, так і залишився, Фреско.

– Пане майор, Фреско, – я автоматично виправляю її.

– Так, як був мудаком, так і залишився, пане майор Фреско, – повторює Гудрун. За ці слова я можу відправити її на гауптвахту, але я не хочу цього робити. Не за 5 хвилин до кінця старого світу. Тим паче, я певен, що психолог більше не допустить її до бойових операцій.

На моніторі блимає позначка у дві хвилини. Це означає, що починається відкриття пускових капсул. Ще хвилина і процес стане невідворотним.

– Всі ми тут мудаки, що обслуговують мудаків, – тихо кажу я і позіхаю, коли червона кнопка змінюється на зелену. Ракети сьогодні не полетять.

Наш Лідер знову врятував світ. Залишив Землі шанс. І це напевно найкраща новина за весь день. Цікаво на які поступки інфіковані пішли сьогодні?

– Йди відпочинь, – я повертаюсь до Гудрун, але вона вже пішла, не дочекавшись мого наказу. І це погано, адже з таких дрібниць і починається апокаліпсис.