Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Мене звати Белла. І я тільки що погодилась зіграти найсмішнішу роль у своєму житті — «нестерпну наречену».

Поки ми з Селестою сиділи в затишному парку під шелест лип і пахощі кави, навколо літо грало всіма фарбами: розпечені доріжки, веселі галасливі діти, повітряне тепло, що обіймало тебе, як ковдра. Усе виглядало так просто і легко… і водночас нереально.

— То як ми це зробимо? — я поглянула на Селесту, поки обережно витирала з підборіддя залишки латте. — Я ж навіть не знаю, де ти живеш, хто твоя сімʼя, як виглядає цей твій Тиран…

Селеста вийняла зі своєї сумочки телефон і кілька разів ткнула пальцем у екран. Через хвилину вона простягнула мені фото.

На екрані я побачила чоловіка.

Він стояв, спершись плечем об чорний автомобіль, у темних окулярах і повністю чорному костюмі — піджак, сорочка, все чорне, як його настрій, мабуть. Трохи неохайна щетина робила його ще більш небезпечним і… ще більш привабливим. Лінії щелепи — чіткі, погляд — холодний, навіть крізь сонцезахисні окуляри.

Я ковтнула повітря.

— Селеста… — я запитала нарочито спокійно, — а в тебе, бува, немає запасного плану? Може, краще втеча в Тібет? Я не впевнена, що хочу дратувати цього чоловіка.

— Саме тому ти ідеальна для цієї ролі! — захоплено сказала вона. — Ти не вмієш прикидатися. Ти просто будеш собою.

— Собою? Тобто бути… незграбною, балакучою і дивною? — я підняла брову.

Селеста сміялась, аж трималась за живіт, а я дивилась на її яскравий сміх і відчувала, як щось тепле підіймається всередині. Селеста була не такою, якою я уявляла “багатеньких принцес”. Вона була справжньою. І, певно, такою ж втомленою від своїх золотих кліток, як я — від постійних підробітків і тривоги.

— Белло, — сказала вона, коли трохи заспокоїлась. — Я допоможу твоїй мамі. Це моя обіцянка. А ти просто зроби все, аби цей тип пожалкував, що взагалі погодився на шлюб.

— Чудово, — зітхнула я. — Моя стихія — катастрофи. Нарешті вміння проливати каву на себе може принести реальну користь.

Ми довго ще обговорювали деталі, сміялись, вигадували кумедні історії для прикриття.

Селеста розповіла мені основне: мене повинні відвезти до його маєтку на офіційне “знайомство”. Ніхто, окрім її близької няні та адвоката, не повинен знати про обмін.

Я мала запам’ятати кілька фраз, виглядати розкішно… і поводитись жахливо.

— Яким саме має бути твоє “жахливо”? — уточнила я.

Селеста задумливо подивилась на мене і відповіла:

— Будь собою, але уяви, що ти ще й трохи божевільна. Роби те, що хочеться. Головне — будь невимовно справжньою.

Чудово. Справжність — це моя друга натура.

Ми домовились зустрітись завтра зранку. Селеста віддасть мені свої документи, а сама поїде до моєї мами, яка нічого не підозрювала про наш план. Вона мала представитись моєю далекою подругою, що допоможе нам у скрутну хвилину.

Прощаючись, я ще раз кинула погляд на фото «Тирана».

Щось мені підказувало: це буде не просто місяць вдавання… Це буде місяць випробувань на виживання.

А ще — чомусь — я відчула неспокій. Ніби вітром перед грозою повіяло десь із майбутнього.

І якби я знала, що чекає мене попереду… Можливо, я б удала, що посковзнулась на банановій шкірці і втекла в іншу сторону парку.

Але час для втечі вже минув.
Наступного ранку я стояла перед величезними різьбленими дверима, що вели в особняк настільки величний, що я мимоволі вирівняла спину і згадала всі манери, які мені коли-небудь викладала бабуся.

Двері відчинились із таким театральним скрипом, ніби за ними чекали не я, а якась графиня Анжеліка фон фон-Фонштейн.

Переді мною з’явилась струнка жінка у чорній формі та білих рукавичках. Вона оглянула мене зверху донизу таким поглядом, ніби я принесла в її бездоганний світ пляму від кетчупу.

— Пані Селеста? — сухо запитала вона.

Я кивнула з найурочистішим виглядом, який тільки могла зобразити, одночасно намагаючись втримати рівновагу на непристойно високих підборах, що їх мені запхала в торбу справжня Селеста.

— Прошу вас, — жінка відступила вбік.

Я переступила поріг, і вмить мої підбори ковзнули по ідеально натертому мармуру.

Я здійняла в повітря бурхливе «ой!» — і, розмахуючи руками як вітряк на урагані, чудом втрималась на ногах.

Елегантність — моє друге ім’я. Після “катастрофа”.

Жінка в рукавичках навіть бровою не повела. Вона холодно махнула рукою кудись уперед:

— Господар чекає вас у кабінеті.

Господар. Хотілось цокнути язиком і закотити очі.

Я пішла коридором, розглядаючи все довкола, немов учасниця безкоштовної екскурсії в музей. Шовкові штори, кришталь, дорогі картини, килими, у які я боялась наступити, аби не зіпсувати цю розкіш.

А потім двері переді мною розчинилися.

І я його побачила.

Він стояв біля вікна, тримаючи в руках склянку із чимось темним. Виглядав так, ніби тільки що особисто підкорив якусь країну. Чорна сорочка підкреслювала рельєф плечей, а чорні окуляри приховували погляд, змушуючи мене гадати: дивиться він на мене чи на думки про те, як швидко мене вигнати.

— Підійди, — його голос був глухий, ніби не вимова, а наказ.

Я нервово ковтнула повітря і зробила два кроки вперед. І ще один. І…

Вистрілила!

Нога підвернулась, підбори зрадили мене, і я полетіла прямо вперед, махаючи руками.

Єдиний звук, що вирвався з моїх губ, був нестримне «УПС!»

І наступної миті я опинилась… на ньому.

Так-так, буквально.

Я врізалась у цього могутнього чоловіка так, що його склянка відлетіла убік, а я повисла в нього на шиї, немов надто нахабний шарфик.

У кабінеті запанувала мертва тиша.

Я ж завмерла, обвивши його шию руками і відчайдушно борсаючись, щоб зберегти рівновагу. Очі великі, як блюдця. Щоки горять. Думки крутяться в голові так швидко, що я навіть не встигла згадати своє вигадане ім’я.