Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

— Ем… — вичавила я. — Привіт. Я твоя наречена.

Глуха, довга пауза.

Його руки були на моїй талії — теплі, сильні, занадто близько. Я відчула, як його тіло напружене, ніби готове або підкинути мене вгору, або… викинути у вікно.

Його губи ледве смикнулись.

— Початок багатообіцяючий, — сказав він сухо.

А я… я не втрималась і хихотнула.

Тому що це було настільки абсурдно! Настільки по-моєму!

Стояти в розкішному кабінеті, чіпляючись за “Тирана”, намагаючись виглядати як “зразкова наречена”.

І в ту мить я вирішила: якщо вже я маю не сподобатись йому, то треба бути собою у всій красі.

Тож я відкинулась назад, театрально розкинувши руки, і сказала:

— Спіймав? Вітаю, тепер ти мій герой.

І підморгнула.

Його обличчя залишилось незворушним.

Але я точно бачила, як куточок його рота смикнувся. Ледь-ледь.

Перша маленька перемога. Думаю, після цього він вже замислився над тим, чи потрібна йому така, як я.
Я обережно відступила на крок, намагаючись знайти опору під ногами й не повторити “незабутній перший контакт”. Чоловік дивився на мене з тією самою кам’яною серйозністю, яка могла б змусити плакати навіть податкового інспектора.

— Сядь, — коротко кинув він, вказуючи на крісло перед масивним столом із темного дерева.

Я слухняно опустилася, акуратно заправивши руки під себе — ну, на всякий випадок, аби нічого знову не зачепити.

Він повільно обійшов стіл, сів напроти й зняв окуляри.

І тоді я побачила його очі.

Глибокі, темні, уважні настільки, що здалося, ніби він читає всі мої таємниці, починаючи від кількості з’їдених печив і закінчуючи тим, що я насправді не його наречена.

Я нервово закашлялась, намагаючись виглядати якомога природніше.

— Тож… — його голос був низький і спокійний, але в ньому відчувалась якась небезпечна іронія. — Ми з тобою одружуємось через тиждень.

Я ледь не підстрибнула в кріслі.

Тиждень?!

Селеста нічого такого не казала! Я думала, що маю бодай місяць на те, щоб організувати великий “провал”!

— О-о-одружуємось? Так швидко? — я спробувала видати з себе кокетливий сміх, але, здається, він більше нагадував істеричне ікання.

— А чому б і ні? — запитав він, уважно вдивляючись у мене. — Ми ж… створені одне для одного. Правда?

Його тон був занадто спокійним, аби бути щирим. Він мене випробовував.

О, чоловіче, ти навіть не уявляєш, із ким маєш справу.

Я склала руки на грудях і з нахабною посмішкою відповіла:

— Авжеж! У мене навіть є список якостей ідеального чоловіка, і ти підходиш… ну, на дві третини.

Його брови повільно піднялися.

— Справді? І що ж у ньому не так?

Я театрально задумалась, уявно ставлячи галочки в повітрі:
— Сильний, багатий, владний… так… Але! — я виставила вказівний палець. — У списку ще було: “усміхатися хоча б раз на день”.

Його рот сіпнувся.

Я присягнулась, що бачила крихітну тінь усмішки, ледь-ледь, але все ж.

Він відкинувся на спинку крісла, уважно мене розглядаючи.

— Значить, якщо я не усміхатимусь, ти передумаєш виходити заміж? — його голос був легкий, але погляд гострий.

Я підняла брови.

— Абсолютно. — І, нахилившись вперед, додала пошепки: — До речі, я дуже непостійна наречена. Можу вранці любити, а ввечері — уже полюбити піцу.

Жартувати про іншого чоловіка мені не хотілось, бо я ще не знала кордони дозволених жартів поруч із ним.

Він ледь помітно видихнув через ніс.

Так, це був майже сміх! Маленька перемога номер два!

Тут двері відчинилися, і в кімнату зазирнув якийсь високий чоловік у темно-сірому костюмі.

— Лорд Еванс, нарада через десять хвилин.

— Добре, — коротко відповів мій “наречений” і, глянувши на мене, додав: — Проводь пані в її кімнату.

Я встала, трохи знервовано розгладжуючи плаття. Перед виходом я повернулася й багатозначно сказала:

— Чекаю усмішку на весіллі. Або я втечу прямо до найближчої піцерії.

І, підморгнувши, вийшла, гордо крокуючи до дверей. Насправді я йшла так, ніби балансувала на канаті над прірвою. Але головне — виглядати впевнено! 

Мені навіть самій було трохи незручно через свою поведінку, але, сказати чесно, я завжди мріяла про те, аби дуріти і не бути засудженою з боку людей. Так так, комплексів у мене достатньо, але тепер я можу впевнено про це забути.

Коли я нарешті залишила його кабінет, тільки тоді дозволила собі видихнути.

“Окей, місія вижити на першій зустрічі — виконана. Тепер головне — не закохатись у Тирана. Бо його погляд небезпечніший за будь-яку катастрофу.”
Мене провели довгим коридором із високими стелями та килимами, які виглядали так, ніби коштують більше, ніж увесь наш старенький будинок разом із сусідським городом.

Чоловік у сірому костюмі, здається, не був прихильником розмов, бо за весь шлях не вимовив ні слова. Зате я компенсувала мовчання бадьорою ходою й серією внутрішніх монологів на тему: “Як не впасти об обшиті золотом двері” та “Що робити, якщо це все ще сон”.

Нарешті ми зупинилися біля масивних білосніжних дверей. Мій “гід” відчинив їх і коротко кивнув:

— Ваша кімната.

— Спасибі, — проспівала я і зробила напівреверанс. Він навіть оком не моргнув. От невдячна людина!

Я зайшла всередину й зачинила за собою двері.

І завмерла.

Кімната виглядала як декорація до фільму про принцес. Величезне ліжко з балдахіном, розшите сріблом покривало, вікна в підлогу з видом на величезний сад… і шафа розміром із маленьку квартиру.

Я обережно підійшла до ліжка, ніби боялася, що воно ось-ось заговорить.

Потім заглянула в шафу — й ледь не зомліла.

Там висіли десятки суконь. І не просто суконь, а таких, що будь-яка голлівудська зірка пускала б сльозу заздрості.

Я витягнула одну навмання — ніжно-рожеву, із легкими мерехтливими вставками. Вона була такою розкішною, що я боялася дихнути біля неї.