Читати книгу - "Від долі не втечеш: Фоксі, Олеся Мрійниця"

Дременули дівчата так, що за ними лиш п’яти заблищали. Біжать-біжать, а у Марини на голові шолом лицарський калатає “Клац-бац-тарабань”.  

— Не тисне? — трохи стишила хід Леся. 

— Що-що? — запитала подружка. 

— О-о-о-о! — іронічно мовила і Олеся. — На вуха тисне, — засміялася. 

— На себе глянь, — зняла свій дивний головний убір Марина. — Де твоя сукня?  

— На манекені... — враз прийшла до тями Леся. — Як я йтиму містом? — і глянула на широкі шаровари, а потім спробувала відклеїти зі свого обличчя вуса. 

— Мовчки, — евристичним тоном вигукнула Олеся, до речі у неї єдиної вистачило розуму нічого не вигадувати зі своїм іміджом, — а точніше розмовляючи. Вмикай пряму трансляцію. 

— Для чого? — розгублено запитали Марина з Лесею. 

— Робитимемо вигляд, що ми блогери. 

— Так можна ж робити вигляд, а трансляцію не вмикати, — вираз обличчя Марини був зовсім розгублений, яка дуже не любила фотографуватися, а щоб на відео потрапити і поготів не виявляла жодного бажання. 

— Щоб не зустрічатися поглядами з перехожими, які, — Олеся насмішкувато зміряла з ніг до голови своїх подруг, — явно вас помітять, а відволіктись на аудиторію, яка зайде на стрім і, якщо буде цікаво, писатиме нам коментарі. 

— Тобі ще булави не вистачає, — Марина стала кепкувати з подруги. 

— Де твоя кольчуга? — Леся теж уміла ущипнути їдким слівцем. — Вдягай шолом. 

— Навіщо? — та аж запнулась і з огидою почала оглядати чудернацький головний убір, який ще пів години тому вона з легкістю і так бездумно поцупила з манекену.  

— Для переконливості, — притупнула ногою Олеся й, оскільки подруга продовжувала викаблучуватися, допомогла їй одягти шолом, наполегливо примовляючи: — Для твого ж блага. Тим більше у кадр потрапить шолом. Ти ж у нас така сором’язлива, ніхто не побачить твого обличчя. 

Зрештою подружки увімкнули камеру і, спілкуючись з аудиторією, якої набігло тьма-тьмуща, приблизно через хвилин тридцять п’ять вже були у готелі. На ранок відео набрало три мільйони переглядів, проте і це було не єдиною несподіванкою. Як виявилось, відеозапис стріму також трапився у рекомендаціях жіночці з поросячим голосом і замість того, щоб насолодитися ранковою тишею, дівчата знову вчули той самий пронизливий вереск, а потім характерний стук у двері. 

— Хай Бог милує, — затуляючи долонями вуха, підскочила з ліжка Леся. 

— Як вона нас знайшла? — задалась питанням її тезка. 

— Ви п’ять хвилин тому раділи переглядам, а тепер дивуєтесь як нас знайшли? — з’єхидничала Марина. 

— Навіщо ми залили в інтернет те дурнувате відео! — почала бідкатися Олеся. — Чия це була ідея? Ой, непритомнію... Викликайте швидку... 

— Тиша! — у Лесі ледь мозок не закипів від нарікань подруги, що супроводжувався наполегливим стуком у двері. — Накосяпорили, тепер настав час і відповідати, — і попрямувала до виходу. 

Клацання замка — і жіночка, зустрічі з якою дівчатам дуже не хотілося, вже тут-як-тут стояла посеред кімнати. Подружкам довелось вибачитись за свою поведінку і висловити усі свої щирі каяття, яких насправді вони не відчували і за найліпшої нагоди вони б ще раз таке вичудили, але в цей момент довелось грати у покаяння і вони переконливо зіграли свою роль, оскільки їх мотивувала загроза штрафу, який виплачувати зі мізерної стипухи зовсім не було ані найменшого бажання, ані можливості.  

Домовились на тому, що віддали реквізит верескливій жіночці, яка виявилася директоркою музею. Та у свою чергу віддала Лесі сукню з аксесуаром, що принесла з собою. На тому й розійшлися. 

Мабуть це був початок. Але початок чого саме і для кого ніхто з них навіть не здогадувався та й не міг передбачити.