Читати книгу - "Від долі не втечеш: Фоксі, Олеся Мрійниця"

Вечірній захід сонця зайнявся багряним заревом. Невагоме полум’я охопило неосяжний обрій і ніби тисячі вогників, підстрибуючи, танцювали вздовж горизонту і запалювали небо. Вечір, а особливо влітку та ще й на березі водойми, — це справжня магія. У цей час можна загадувати заповітні бажання. Варто лиш повірити і вони обов’язково здійсняться.   

Олеся (щоб не плутатись, будемо називати її Лесею) сиділа на березі озера і щиро раділа тому, що успішно здала сесію і разом зі своїми подружками — ще з однією Олесею та Мариною — у якості найкращих студенток славнозвісного ВНЗ виграли грант на відпочинок у найкращому готелі Луцька з дивовижним виглядом на місто. Коли подружки вперше піднялися на оглядовий майданчик, то від краси ледь не втратили свідомість. Вони були вражені величчю краєвиду. Дівчата не могли відвести погляду від старовинного замку, що ніби зачаровував, гіпнотизував своєю автентичністю та несхожістю з іншими будівлями міста. 

— Хочу там побувати, — заворожено мовила Олеся і почала ловити долонями перші краплини дрібного дощику. 

— Вранці я вас проведу, — гід ніби навмисне втрутився у роздуми дівчини і затараторив свою звичну скоромовку. — Замок Любарта є окрасою нашого міста. Шкода, що ви не приїхали до нас тижнем раніше. Якраз би встигли на фестиваль “Середньовічний Лучеськ. Доблесть віків”. 

Зухвалець-недогід ласо зиркнув на гарненьких дівчат і ніби ненароком притиснувся до Олесі, що та від несподіванки аж зойкнула. Він тільки-но думав щось ще сказати, як Марина, вчувши його фамільярний тон і вальяжні жести, враз його обірвала: 

— Ми самі, — мовила зціпивши зуби, — ваших послуг не потребуємо. 

— Але ж прейскурант вже сплачено! — гід відверто налякався. 

— Йди геть! — тупнула ногою подружка. — У протилежному разі напишу про твою діяльність у Книзі скарг. Потім вже не я, а адміністрація буде вирішувати з тобою стосунки, — і з награною інтонацією продовжила: — Директора вашого часом не Олекса Петрович звати? Такий імпозантний, а головне, — і наголосила, — ВИХОВАНИЙ! МРІЯ — а не чоловік!— а щоб остаточно добити зухвальця, на гаджеті відкрила телефонну книгу і вказала на номер. — Можу й зараз йому зателефонувати. Хе-хе.  

— Зрозумів... зрозумів, — пробурмотів той і попрямував у бік сходів. 

— Чимчикуй-чимчикуй, — Марина вигукнула йому навздогін, — і на очі не трапляйся! 

— Умієш ти шокувати, — дівчата були вражені поведінкою подруги. 

— А ви сумнівались? — трохи хизуючись мовила Марина і закотила очі під лоба.   

— Ти хоча б з тим Олексою знайома? — поцікавились дві Олесі. 

— А ви самі як думаєте, — запитала у них подружка, — якщо я увесь час була з вами і ми лише кілька годин, як оселилися у цьому готелі? 

— Ти блефувала?! — у дівчат ледь очі на лоба не полізли. 

— Тс-с-с, — Марина вказала жестом затихнути, — а то ще повернеться, — і вказала на двері, які ще кілька хвилин тому недогід зачинив з протилежного боку. 

— Умієш ти мороку нагнати, — засміялись дівчата. 

—Аякже, — мовила подруга, — ризик — це моє все.  

Наступного дня з самого рання дівчата вже були біля замку і з величезним нетерпінням очікували, коли відчиняться величезні ковані двері. Не минуло і пів хвилини, як дзенькнув засув і шлях було відкрито, дівчата чимдуж майнули усередину. 

— Ми, як ті дикуни, — зупинилася Марина. 

— Отож-бо, — мовив хтось незнайомий позаду. — Дівчата, вас хоча б для пристойності вітатися не вчили? 

— Га-а-а? — дівчата повернулись у той бік і побачили охоронця. — Добридень, — дружно привіталися і вказали на куплені онлайн-квитки у своїх телефонах. 

Щойно охоронець встиг у відповідь ствердно кивнути, як дівчата розсипалися по закутках давньої фортеці. Всюди витала загадкова аура славетного минулого і дівчата змогли на повну відчути себе героїнями давнього історичного роману.  

Леся (та сама дівчина, що на початку розповіді сиділа на березі озера) тишком-нишком примудрилась зняти з манекену сорочку і козацькі шаровари, а натомість залишила на ньому свою легеньку квітчасту суконьку і обідок з півоніями вчепила йому для повноцінного луку. Для завершення ж власного образу дівчина навіть не пошкодувала пасма свого волосся і, діставши з сумочки супер-клей, що про всяк випадок придбала для подорожі, наклеїла собі вуса й прийнялась козакувати. Дівчина залізла на сторожову вежу, кинула оком на безмежний обрій, вдихнула на повні груди, потім підвела погляд догори і побачила, як високо у небі літають птахи і кілька хвилин, ніби зачарована, за ними спостерігала, а потім почула жіночий вереск, який своєю динамікою і тембром був дуже схожий на поросячий. 

— Хлопче! — знизу гукала повненька жіночка. — Негайно злазь! — і взялась лівою рукою за серце. 

— Я — не хлопець, — спокійно відповіла Леся. — З чого така паніка? 

— Об’єкт, по-перше, знаходиться під охороною, — жіночка взялася вже і другою рукою за серце, — а по-друге, у аварійному стані. Невже ви не бачили табличку із написом “Прохід заборонено”? 

Леся звісно ж ніякої таблички не бачила. Вона була настільки у захваті від загальної атмосфери замку, що їй ментально хотілося об’єднатися з усім, що тут знаходилося, і до таких дрібниць, як таблички, написи на них, всілякі застереження і заборони, їй не було діла. Дівчина увімкнула на телефоні камеру і показово почала гарцювати на вежі, наспівуючи “Я козачка твоя, я дружина твоя!”. Лише наспівавшись досхочу та насолодившись усіма перевагами висоти, дівчина натисла на “Стоп”, потім “Зберегти” і завантажила своє перше відео у Інстаграмі. 

Звісно ж дівчатам, аби не платити штраф за порушення правил на території музею, довелося втікати. Як виявилося, Лесині подружки теж часу не гаяли: Олеся всілася за князівський престол і розважала відвідувачів, а Марина вдяглась у лицарські обладунки. Єдиною проблемою для неї стала кольчуга, яка намертво приросла до манекена і ніяк не знімалася.