Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Чому? Якраз це тобі й треба зробити.

— Ох, професорко, дайте спокій! Таж ця версія кульгає на обидві ноги.

— Стривай, хіба не вбивство ерцгерцога вважають іскрою, після якої усе й запалало?

— Отож-бо й воно, що іскрою. У тім-то й суть. Вам же не гірше за мене відомо, що існувала ціла низка складних…

— Заради всього святого, Г’ю! — перебила його МакКласкі. — Ти ж не будеш зараз розповідати мені про неминучість цієї війни через економічні причини, правда? Я марксистів на дух не зношу, ти знаєш. Будьмо!

І МакКласкі добряче хильнула шампанського, а тоді ледь зуміла стримати відрижку.

— Не конче бути марксистом, щоб розуміти: початок глобального конфлікту не залежить лише від життя чи смерті однієї окремо взятої людини.

— А от цього разу таки залежав, — сказала МакКласкі, коли знов опанувала свій стравохід. — Тільки тут не про ерцгерцога Фердинанда мова, якщо вже на те пішло.

— Що?

— Його смерть була, як ти кажеш, лиш іскрою, і нам, звісно, треба завадити їй розпалити багаття. Але справжньою причиною конфлікту був хтось зовсім інший. Теж німецького королівського роду, але не Франц Фердинанд. Розумієш, наклав головою тоді не той.

— Не той? Як може все залежати від однієї людини, королівського вона роду чи не королівського? А як же баланс влади? Система альянсів…

— Так-так, а ще військове суперництво на морі, і німецьке економічне диво, і розклад руху на залізниці, і весь безконечний перелік «причин Великої війни», який колись мав знати напам’ять кожен школяр, а тепер уже мало хто й пригадає. — Професорка взяла з камінної полиці старовинний крем’яний пістоль і знічев’я націлилась у поважного на вигляд клірика часів Генріха VIII, зображеного на портреті, що висів на стіні. — Джон Редмен, перший декан Трініті-коледжу, — сказала вона, скоса зиркнувши у тому ж напрямку, що й цівка пістоля. — Він, цілком можливо, дивився зі своєї рами на цю кімнату вже тоді, коли до Бентлі навідався Ньютон і запустив усе це діло. Принаймні мені ця думка до вподоби.

Та Стентон говорити про Джона Редмена не хотів.

— Не відволікайтеся, професорко, — сказав він. — То що за чоловік став причиною Великої війни?

— Таж кайзер, це очевидно. Дурноверхий Вільгельм, свавільний онук королеви Вікторії. Неврівноважений, злостивий, заздрісний, небезпечно гонористий, любитель потай плекати й обсмоктувати кожнісіньку дріб’язкову кривду та недогоду. От він війни хотів. Інші — ні. Просто не могли вже нічого вдіяти, спрацював ефект доміно. Австро-угорці? Їм свого клопоту вистачало, тут вирішити хоча б, якими мовами у парламенті говорити.

— Але ж росіяни… — почав був Стентон, та МакКласкі лише розсміялася:

— От про росіян не треба, прошу тебе. Гаразд, хіба що про царя. Про сердешного, боязкого, вічно зніченого Миколу. Він ніколи в житті не пішов би воювати з кузеном Віллі, якби мав хоч якийсь вибір. Але Віллі вибору йому не залишив, бо тільки те й робив, що нарощував перевагу. Ну, й Микола, певна річ, був союзником французів. Думаєш, їм хотілося воювати? Ха! Та вони після того, як пруссаки востаннє завдали їм гарту, тільки те й робили, що сорок років кутали в чорне свої статуї і побивалися за Ельзасом, але навіть пальцем об палець не вдарили і так би й сиділи далі та стогнали, якби кайзер не кинув супроти них мільйонне військо. Хто там іще зостався з суттєвих гравців? Ми і янкі. Американці тоді фактично всі поголовно схилялися до ізоляціонізму. У них це, знаєш, у крові було. Вони забралися на «Мейфлавері» з Європи і повертатися назад не бажали. Й узагалі ні у що не втручалися б, якби німці не почали топити їхні кораблі і під’юджувати всілякими телеграмами мексиканців. І залишаються нам британці. Глобальна панівна сила, якій є що втрачати. Але під захистом гармат королівського флоту вона у цілковитій безпеці. Фінансовий центр планети і головний морський перевізник торгових вантажів. І це абсолютне панування у світі повністю залежить від миру. Гадаєш, комусь у Вайтголі хотілося все це зруйнувати? Ні, Г’ю, правда неспростовна: завинила тут Німеччина, а якщо точніше — кайзер. Теревенити про війну всі, звісно, теревенили, як то завше з державами буває, та й було, без сумніву, чимало романтично налаштованих молодих людей, котрим кортіло стрибнути у сідло і повести кавалерію в атаку, як то завше з молодими людьми буває — особливо з тими, які ще не до кінця усвідомили, що може зробити з кавалерійською атакою один-однісінький кулемет. Але єдиним з-поміж світових лідерів, хто щиро прагнув війни, був кайзер. Це знаємо ми тепер і це знали вони тоді, бо якщо влітку 1914-го й панувала стосовно чогось загальна згода, то хіба стосовно того, що у разі війни то буде війна між Німеччиною і всіма решта.

— У Німеччини були союзники, — спробував заперечити Стентон, якому вже починало здаватися, наче він сидить на лекції.

— Я тебе прошу! Австро-Угорська й Османська імперії, ті старі нікчеми? То були не союзники, а горе якесь, зайвий клопіт і морока. Справжніми світовими потугами, які мали не тільки минуле, але й майбутнє, були Британія, Франція, Росія, Японія та Америка з одного боку і Німеччина — з іншого, ба навіть не Німеччина, а, властиво, кайзер. Він і його прусська воєнна кліка, яка сиділа у Потсдамі й виспівувала гімни війні. Решта Німеччини хотіла робити бізнес. То ж була «майстерня світу». Дай їм ще якихось десять років, і вони купили б Францію, а врешті-решт, безперечно, і Британію. Німеччина мала найбільшу у світі соціал-демократичну партію, Рейхстаг хотів миру. Одначе кайзерові жадалося повоювати, а командував парадом і далі він. Гонор у того навіженого придурка був із Бранденбурзькі ворота завбільшки, йому аж руки свербіли встряти у бійку. Тому-то він завжди й незмінно ходив у військовій формі. А де він на всіх фотографіях? От пригадай собі передвоєнні знімки кайзера Віллі. Де він позував перед фотоапаратом?

Стентон бачив, до чого хилить МакКласкі, і розумів, що тут із нею, звісно, не посперечаєшся.

— На маневрах, — відповів він.

— Отож-бо! На маневрах, бавиться, сто чортів йому в печінку, у солдатики. Та він тільки цим і займався. Стояв на чолі найбільш просунутої в науковому та промисловому сенсі нації у світі, а насправді хотів стояти на полі битви, тримаючи на ефесі шаблі свою скалічену руку і роздивляючись мапу. Едвард VII як збавляв час? Пив, грав у карти і волочився за шльондрами в Парижі. Георг V? Колекціонував свої бісові марки. Цар Микола? Вдавав