Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— Вєрнулся! — закричав Джавдєт, остаточно перелякавши жіночо-котячу частину аудиторії. — Апетіт вєрнулся! — й дістав з кишені розкладний туристичний стаканчик. У Вані був саме такий в дитинстві, коли вони з мамою та її колегами ходили у дендропарк. 

Юра озирнувся навколо й дістав нарешті пляшку. 

— Артісту нє прєдлагать, — про всяк випадок нагадав він діду, та той і сам все добре розумів: 

— Тю, а шо тут прєдлагать? Стидно звєзду на фуфирік звать. Ето так, Барсіка чуть помянуть і фатіт. 

Ваня не втримався від коментаря: 

— Ви ж його вчора поминали! 

— А то такой бил долгожітєль, шо дня трі надо, нє мєньше. Валя он как похорошела, стала чісла забувать, каже, двадцять четирє год прожив, а вчєра тільки двадять два було. Ну, всє, у кого три коти, трохи ж уже нє того. А ти ж нє помог вчера с тєлєвідєнієм, а то б оні нам за сюжет ящік поставілі. 

Швидко промовляючи все це, Джавдєт скрутив білій голову, а потім звичним рухом п’ясті, наче викидушку, випростав стакан й плеснув туди. Собі. Договорив, випив, налив ще й дав Юрі. І тепер скидалося на те, ніби не діда пригостили зранку, а навпаки — це він похмелив дворового оповісника, ще й від щирої душі та з усього серця. 

Вони пили й перемовлялися, сходячи з теми на тему, Валентина гладила чергового кота, а Ваня сьорбав холодну каву й думав про нирки, будинки на зразок готельних й сонячні краєвиди з вікна, які комусь випадають, а комусь — зась. 

* 

Коли приїхав Трушин, Джавдєт уже пішов спати, бо втомився навіть з «половинки половинки», як влучно зазначив Радіо-Юра, який тепер всівся на звільнене місце й намагався розпитати Ваню про особисте життя співачки Ірини Білик, з якою, за словами сусіда, той колись вчився в одній школі на Дарниці. 

Побачивши підопічного та його сусідів, Гєна заздалегідь почав усміхатися й хитати головою так, ніби він зараз бачить чергове кумедне відео. 

— Всьо правильно, царєвіч, будь попроще, і люді к тєбє потянутся, — закричав директор. На сусідів при цьому він не зважав: все одно, мабуть, не зрозуміють гумору. 

— Здоров, — привітався Трушин, зупинився напроти лавочки й почав пильно роздивлятися аудиторію. Валентина знову перелякалася й притисла кота до себе, а Радіо-Юра з надією дивився на імпресаріо, який у шкіряному плащі був доволі поставним. 

Трушин час від часу сюди заїжджав — може, Юра побачив знайоме обличчя, а може, просто вирішив, що прибув великий начальник й про всяк випадок закинув гачок: 

— Отоплєніє када включат? Пора ж уже ж. 

— Давно пора, — погодився Гєна. — Я распоряжусь, вам сообщат. 

Радіо-Юра захитав головою й окинув поглядом двір — чи всі бачили, який великий начальник з ним спілкується? 

Ваня підвівся й рушив до під’їзду. Гєна спитав: 

— Шо ето ти за фокус-групи собіраєш? 

— Хазяйка прийшла, перше число, а лаве нема, от і заховався, — одразу зізнався Бронзовий Голос, відчинив двері й пропустив Трушина вперед. Типу, ти директор, от і розв’язуй питання. І Гєна його розв’язав, причому одразу: 

— У нас работа вєчєром, Ваня. Прєдоплата на базє, щас твой вопросік і закроєм. 

Є Бог, є! Ваня відчув таке піднесення, що ледь втримався від того, щоби не обійняти директора прямо у вонючому ліфті. 

— А що за робота? — спитав він, збуджений, наче героїновий наркоман, якому пообіцяли зараз показати заряджений баян. 

Гєна єхидно посміхнувся: 

— Дєтскій дєнь рожденія, прокурор гуляєт в Петровцах. Лапу разогрєваєм. 

Тааак. І одразу Лапа. От як тепер будувати свій захист, пане суддя? Ваня трохи знітився, але рятувало відчуття отриманої передплати — найкраще з можливих, гостре, солодке та наснажливе. Відчуття, яке давало зрозуміти, що ти не просто так існуєш, а ти комусь потрібен. Бог таки є — він щойно дав знак. І байдуже, через кого — через Гєну, Лапу чи через її «звєря». Бай-ду-же. 

Ваня з Трушиним зайшли в квартиру й побачили, як Григорівна перехилилася через балкон — так, що з цього боку було видно тільки її ноги та широкі сідниці. Господи, що вона робить? Невже накладає на себе руки? Ошелешений орендар в кілька кроків підскочив до балкона й побачив, що хазяйка намагається закинути канат на балкон верхнього поверху. 

Вона нахилилася, скрутила мотузку й кинула її, цілячись у боковину незаскленого балкона. Промахнулася. Й тепер знову змотувала мотузку, підтягуючи її вільний край до себе. Фууух. Ваня видихнув, Григорівна злякалася, зронила канат й схопилася за серце. От тільки цього зараз не вистачало. 

— Тихо, тихо, — спробував заспокоїти її Ваня, а Трушин сів до столу, присунув до себе миску з пластівцями та почав їсти. Можна тільки уявити, на яке місиво перетворилися пластівці за цей час, але директор все одно їв і їв — «зекономлене = зароботане». 

Людмила Григорівна, побачивши «начальника» у шкіряному плащі, якось миттєво оговталась, подобрішала й коротким рухом руки поправила зачіску. 

— Світлана, сучка, — сказала вона. — Ото собі утєпліла, а нам мучайся, а верьовка ж стукає. 

Гєна мовчки похитав головою на знак розуміння конкретної життєвої ситуації та цілковитої підтримки позиції хазяйки квартири. 

— Ну, нічого, я їй потом закину, — поставила Григорівна три крапки в історії з канатом і поцікавилася у Гєни: — А ви Ванін начальник? 

Трушин так само мовчки погодився. Ну, майже мовчки — сьорбав він голосно, зі смаком, що завжди добре відбивалося в жіночих серцях — перевірено гастрольним досвідом. 

— А я — хазяйка, от по гроші прийшла, — Людмила плавно перейшла до головного і всілася напроти. 

Гєна прицмокнув, облизав ложку, акуратно поклав її поруч із мискою й дістав з-під плаща товсте портмоне. 

— Шо я должен? — спитав він у Григорівни й почувши, що шість із половиною, почав перебирати купюри в гаманці. Дістав гроші, склав їх характерною дугою через безіменний палець. Люди з «раньшего врємені», — і контрагенти на концертах, і власниці невеличких квартир, — завжди напружувалися, коли бачили це. 

Трушин перерахував новенькі п’ятсотки, частину поклав на стіл, а решту заховав. 

— Пока шесть, — важко сказав він й уважно подивився в очі Людмилі. Та одразу знітилася, взяла гроші й підвелася, бурмочучи щось собі під ніс. Але без образи, на позитиві. 

Вона підхопила вузол, який стояв у проході, висадила на плече й повернулася до директора: 

— А я от програму бачила, що зараз всі зірки на морі. Шо ж Ваня не їде? 

Гєна одразу знайшовся з відповіддю: 

— А ми сегодня как раз на