Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Все було, як у тумані. Усвідомлення того, що відбувається, було відносним і … таким розмитим…

Я йшла вулицями цього міста Смерті, беземоційно дивлячись на розкидані тут і там тіла, що навряд чи піддаються пізнанню.

І тут мою увагу привернули два трупи у відносно «хорошому» стані. Це були блондинка, що лежала посеред дороги, з широко розкритими зляканими очима і юнак з рудою шевелюрою, що палахкотіла. Вони міцно тримали один одного за руки… Їхні поранені тіла і вимазані сажею обличчя, здалися мені віддалено знайомими….

Пам'ять закрутилася, розплющуючи свої засипані очі. Однак заснула, так і не прийшовши до тями. Плюнувши на безплідні спроби згадати хоч щось, пішла далі. Подібно до привиду блукаючи між руїн наткнулася на, на мій подив, цілу будівлю. Шлунок невдоволено нагадав про себе. Недовго думаючи, я штовхнула вхідні двері.

Очікувано, будинок порожній. Однак ця будівля і справді була не торкана тією жахливою, звірячою стихією, яка зруйнувала тут все енну кількість часу тому.

Також я не знайшла ознак «занедбаності». Не було ні пилу, не павутиння. Є шанси на те, що ця жахлива подія, що перетворила місто на долину смерті, сталася не так давно.

Сильно не розглядаючи інтер'єр, попрямувала шукати хоч що-небудь, чим можна було вгамувати голод і спрагу, які вже порядком замучили мене.

Якось інтуїтивно підійшла до дверей, що вели з дуже просторої кімнати з порожнім скляним прилавком і великою кам'яною піччю в невідомість.

Відчинивши двері з невідомого мені дуже важкого дерева, побачила маленький коридорчик. Він знаходився перпендикулярно тій кімнаті, з якої я зараз виходила. За кілька кроків прямо перед дверима знаходилися сходи, що повертаються десь на рівні стелі і ведуть вгору.

Помітивши під сходами двері, вирішила перевірити, чи не помиляюся. Дивно це чи ні, але цього разу чуття мене не підвело. Це й справді була комора, наповнена борошном і в'яленим м'ясом. Придивившись, виявила воду на нижніх полицях у величезних скляних пляшках.

Порискавши трохи виявила, що м'ясо висить не на стіні, як мені спочатку здалося, а на якійсь подобі спеціалізованого стелажу. За ним виявилися горіхи, мед та сира картопля. Шлунок знову нагадав про себе і я, вирішивши не церемонитися, взяла шмат хліба і шмат в'яленого м'яса, запивши все це водою.

Зізнатися, смаку я не відчувала. Лише голод злегка вгамувався.

Закінчивши трапезувати, вирішила, що треба розвідати територію і полізла далі.

У будинку було чотири кімнати, якщо не брати до уваги ванної та комори. Причому одне з приміщень на другому поверсі все-таки виявилося зруйнованим. 

На відміну від решти будинку ця кімната не відставала від містечка, гармонійно вливаючись у атмосферу, що склалася. Напівзруйновані стіни, уламки від меблів... Усюди цегляна крихта.... Уламки дерева і шпаклівки...

Не надихнувшись цим виглядом, пішла далі. Поруч із цим приміщенням знаходилася якась, мабуть, раніше житлова кімната. Там стояв невелий комод, шафа, стіл та ліжко. Порившись у комоді в пошуках хоч якогось нормального одягу, натрапила на незрозумілу маленьку коробочку. Розкривши її, виявила фотокартки та картини. Взявши одну з них в руку, відчула якесь незрозуміле, ледь помітне колке почуття в грудях.

На трохи коричневих від часу папірцях було зображено дівчину з рудим волоссям розбійницького вигляду в темно-фіолетовому платті та відьомському капелюсі. І такий же рудий хлопець у зеленому камзолі, що тримає за руку білявку. Що цікаво, мені здалося, що це та сама пара, яку я бачила до цього розпластаною на холодній бруківці.

У тій коробці, крім цієї картки, було безліч рознопланових фото з абсолютно різними персонами в різних місцях, усіляких ескізів і нарисів портретів і пейзажів. Власник цих скарбів був дуже талановитим художником.

На жаль, чи на щастя, як би я не намагалася нічого більшого, крім невиразного відчуття дежавю від пам'яті добитися не змогла.

Відклавши коробку на підлогу, продовжила дослідження.

У цьому комоді виявила вельми містку шкіряну дорожню сумку через плече з простенькою вишивкою у вигляді рослинного орнаменту. Далі лежали скриньки з нитками, бусинками, ґудзиками та іншими дрібничками. Також тут лежали простий гребінь та чисті махрові рушники різних розмірів.

Відділенням нижче розташувався одяг. В основному чоловіча спідня білизна, що складається з панталонів і великої кількості майок. Швидко втративши інтерес до ящика, розсудила, що це мені не треба. Принаймні зараз…

Так, я й справді наївно покладаюся на удачу, хоч і не спалюючи за собою мости.

У третьому і останньому ящику знаходилася постільна білизна. Вона мене теж не цікавила. У шафі висіли численні камзоли, штани та інші костюми. Схопивши один із них, що здався мені зручним, намірилася приміряти. Але, подумавши, відмовилася від цієї ідеї, вирішивши після сходити скупатися, а вже потім змінити вбрання, щоб не забруднити його сажею.

Закінчивши обшук цієї кімнати, пішла далі.

Сусідна кімната здалася мені давно не жилою. Ліжко не мало не подушки, не ковдри. Ложе було лише сиротливо накрите темно-синім пледом. Біля столу та й у якомусь іншому місці не було видно стільця.

Єдина шафа порожня. І лише в її нижньому ящику лежало два комплекти жіночої білизни, бардова мантія і якась косметика. Ну, загалом, і все.

Не мудруючи лукаво, таки вирішила прийняти ванну. Повернувшись у колись чоловічу кімнату, де й залишила костюм, обережно дістала середніх розмірів рушник.

Дивно, але я весь цей час не усвідомлено намагалася залишити все в цьому будинку так, як воно було до мене, щонайменше порушуючи звичний будинку порядок.

Цей будинок викликав якесь благоговіння. І навіть повагу.

Нехай, можливо, його господарі і ніколи не прокинуться. Нехай тут більше не пролунає людський голос... Але це чийсь будинок. Притулок чиєїсь душі…. Чомусь здається блюзнірством порушувати вже, можливо, вічний спокій.