Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Зайшовши у ванну, озирнулася. Викладені охолоджуючим босі ноги каменем стіни та підлога… величезне дзеркало на весь зріст біля входу. Раковина, кручені залізні гачки для одягу…. І... глибока вбудована в підлогу керамічна ванна практично на всю територію кімнати, на борту якої стояло ароматне мило.

Повернувши круглу залізну «кнопку» почула клацання. Переконавшись, що стічна труба закрилася, злегка натиснула на вмонтований у борт бігунок.

З ледь помітних труб на стінках ванної заструмила кришталево чиста вода.

Байдуже оглянувши це явище, навіть не регулюючи температури, пішла до гачків. Лахміття, що колись являли собою сукню, полетіли на підлогу, ну а рушник з костюмом були акуратно повішені.

Опустившись у ванну, що виявилася мені практично на повний зріст і набрану по шию, постояла, звикаючи. Після зануривши руки в паруючу воду, вмилася. Через досить короткий проміжок часу, я, абияк віддраївшись, спішно вилізла з води.

Невблаганно пекли руки, та й усе тіло загалом. Гаряча частинка водної стихії, змивши бруд почала дратувати мою шкіру. Зізнатися, я навіть не маю уявлення через що…. Мені дошкуляв неймовірний свербіж.

Вискочивши з води, схопила рушник і, озирнувшись ним, раптом натрапила на своє відображення в дзеркалі. Жахнувшись, я як зачарована наблизилася до предмета, що мене зацікавив.

Звідти мене дивилася…. Ні, не дівчина. Побитий життям песик.

Сіра підпалена вогнем шевелюра обсипалася практично повністю. Лише біля самого коріння залишився півтора-два десятки сантиметрів цілого, але змінившого до невпізнання свій колір волосся. Я не візьмуся сказати, яким був мій натуральний колір. Ясно одне – світлий, якщо підкаптившись не почорніли, а лише набули насиченого попелясто-сірого відтінку. Але наскільки світлий – чорт його знає.

Опустивши свій погляд нижче, побачила змучене обличчя, з байдужим виразом. Бліклі очі блакитнуватого відтінку… А на ліву щоку злегка заходив жахливий опік, що тягнеться аж від плеча.

Не втримавшись розвернула рушник. Схудле тіло…. Численні синці та опіки…

Не знаю, скільки я стояла, потихеньку замерзаючи і споглядаючи це жахливе дійство. Прокинулася, лише почувши приголомшливо гучний гуркіт грому.

Пішов дощ…

***

Сам чорт знає, скільки я просиділа в цьому будинку. Може 3 дні, а може й тиждень. Коматозний стан не полишав мене… Думалося важко. Основну частину часу я витратила на прочитання знайдених у будинку книг. Як не дивно, їх було безліч.

Однак їх вивчення було марною тратою часу тому, що ніякої корисної інформації мені вони не дали, хоч я й проштудіювала їх від кірки до кірки.

Тут були підручники з травознавства, один-єдиний, зате величезний фоліант зоології, два пригодницьких і жахлива кількість любовних романів...

Вставши з підлоги, на якій, спершись на стіну, сиділа весь цей час я попрямувала до дверей. Своїм місцем проживання я обрала ту саму "чоловічу" кімнату.

Прямуючи до виходу, я раптом помітила те, що досі було приховано від моїх очей. За ліжком лежали якісь папірці, скручені в трубку. Діставши цей скарб, виявила близько десятка різнопланових карт. Оглянувши їх, зрозуміла, що мені невідомий не один з географічних об'єктів крім хіба що Парижу, і то дякуючи страшенно сопливому, на мій погляд, роману «Аngoisse mentale», написаного однією ельфійською емігранткою.

Як би це дивно не було, але, виявивши карти зрозуміла наскільки мені набридло сидіти у цьому будинку… наскільки замучила мене нудьга і бездіяльність... І навіть якоюсь мірою самотність.

Здавалося, ці клаптики пергаменту дали мені щось схоже на надію.

Розглядаючи карти, вибрала одну з них. Вона сподобалася мені своєю компактністю та інформативністю. На маленькому полотні вона містила максимальну кількість географічних об'єктів та їх назв.

Підірвавшись, дістала з комода ту саму дорожню сумку, яку знайшла ще при першому огляду будинку, і, кинувши туди карту, поклала ще пару позичених елементів гардеробу. Горілі лахміття я могла залишити хіба що на згадку, тому недбало відмахнулась від них.

Злетівши сходами, повернула до комори. Відшукавши там пергамент, замотала кілька шматків м'яса та хліб. Взяв дорожню сулію наповнила її водою зі глека. Кинувши флягу та м'ясо в пакунках у торбу, я закинула останню на плече.

Не знаю, що змусило моє тіло скакати як ужалене, проте душа була така ж холодна, як і розум. Але, навіть попри це, я бачила якусь варіацію надії.

Я чудово усвідомлювала, що сидіти вічність у цьому забутому богом місці немає сенсу. Пам'ять до мене повертатись і не планувала. То чого я насправді досі тут?

Вийшовши на поріг ледь не розпласталася на сходах, тому що край, однієї з моїх перев'язок яку я зробила після купання зі знайдених бинтів, була безжально притиснута дверима і наполовину розв'язалася. Піднявшись з глухим стогоном і потираючи забитий поперек, обережно вивільнилася від полону дверей.

Довелося повернутись.

Змінивши пов'язки, я тугіше затягла вузли. А подумавши, поклала залишки бинта до сумки. Поміркувавши ще трохи, дійшла висновку, що швидше за все повертатися не доведеться, а тому знову попрямувала до виходу.

Мандруючи вулицями загиблого містечка, байдуже споглядала жахливу реальність. Голова тріщала…. Жорстоко різали ніс запах гнилі, крові, паленої шкіри та інші аромати. Страшенний сморід.

Раптом мій безцільно блукаючий погляд зупинився на залишках неймовірної краси порога, колись, безсумнівно, багато прикрашеного будинку.

Моя пам'ять знову закрутилася, неохоче прокидаючись.

Зупинившись і придивившись, почекала: а раптом таки згадаю хоч щось. Звичайно пам'ятаючи про минулі розчарування, я ні на що не сподівалася. Однак...

Раптом чи фантазія, чи то пам'ять, до широких мармурових сходів і пом'ятих-розпатланих рослин у величезних кам'яних кашпо домалювала ще три поверхи будівлі, розписні карнизи, вітражні вікна, ніжно-блакитну черепицю і спадаючі водоспадом лози з вікон на критий ганок.