Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Її примхливість пам'ять нарешті дала чітко зрозуміти свою присутність.

Мармуровими сходами йшов чоловік схильних років. Коротке сиве волосся, трохи повненька фігура і промениста посмішка…. Весь цей образ видався мені таким знайомим… таким… рідним.

— Алано… – тихо покликав старий, що зійшов на бруківку, перед будівлею.

"Алано?" – вперше за останній час мій розум зміг так чітко сконцентруватись. Здавалося, на мене вивернули цілу діжку крижаної води.

Примара розтанула, а її замінила інша:

– Привіт, Аланушка! – махнула мені рукою та сама миловидна блондинка, схожа на порцелянову лялечку.

А ось сидячи на козлах возу рудоволосий хлопець у бардовому камзолі покликав:

– Алана ти куди?

А ось я під теплим весняним дощем біжу геть з містечка, а слідом мені громоподібно розноситися злий жіночий голос:

– Алана! – гарчав він…

Пам'ять, нарешті прийшовши у себе, все підкидала і підкидала мені все нові і нові видіння, кожне схоже на попереднє... Мозок, що спав доти, не міг впоратися. Він не міг перетравити стільки інформації.

Складалося враження, що примари були відчутні фізично. Тіло, як наяву переживало холод, дощ і спеку.

Я почала задкувати, а сплутані думки лише й твердили: «Алано. Аланушка…!». Перечепившись через уламок цегли, я впала. У вухах задзвеніло, а в очах потемніло.

Коли зір відновився, я раптом помітила амулет, який нещодавно, якраз перед відходом, зовсім випадково знайшла у купі ледь не спаленого ганчір'я, що колись носило назву «сукня». Він випав з потайної кишеньки і, схоже, лише завдяки щасливому випадку залишився цілим. Тоді я, не розглядаючи його, бездумно засунула прикрасу до кишені.

Зараз він випав на бруківку… і я змогла розглянути його, як слід. На білому камені була майстерно вигравірувана троянда.

Пам'ять послужливо підкинула нові спогади. Величезна… ні, просто гігантська фреска із зображенням довговолосої дівчини посеред величезного поля, засадженого трояндами…

Здалося, що з усіх боків почали долинати голоси, що обриваються….

– Аланія! – кликав примарний хор.

Вскочивши на ноги, підхопила сумку, що разом із зі мною впала на бруківку, і кинулася геть.

Пам'ять, яка різко прийшла до тями тільки плутала…. І те…  казати «прийшла до тями» було складно…. Вона лише примхливо видавала незрозумілі уривки, і, знущаючись, ніби пропонувала скласти з них роман минулого життя.

А я все бігла. Не знаючи від кого і куди. Бігла і бігла... подібно наляканому кролику, що петляє між лісових звіриних стежок.

З-за повороту пролунав гавкіт, і я зупинилася. Здавалося, що песик, що швидко наближається до мене, окликав мене ж, наче стару знайому. Порівнявшись зі мною, темно-рудий і брудний собака з довірою зазирнув у вічі і вітально махнув хвостом.

Навіть незважаючи на свою не доглянутість малюк все одно здавався милим. Так-так, саме «малюк». Собака ледве діставав мені до середини гомілки. Висячі вушка, очі-намистинки, акуратний чорний носик…. Навіть місцями підпалене хутро та глибока рана на лівому стегні не псувала враження. До речі остання здалася набагато ранішою в порівнянні з опіками на шерсті.

– І що? – звернулася я до, здається,  єдиної окрім мене живої та розумної істоти у всій окрузі – як звати хоч тебе?

Собака сів на землю і радісно забив по ній хвостом, здіймаючи пил.

– І як це розуміти? – запитала я, втім, і не чекаючи відповіді – Рудик? – Подумавши, запропонувала-поцікавилася.

Собака гавкнув, ніби погоджуючись із новим ім'ям.

– Ну, Рудик так Рудик – не стала сперечатися я – голодний? – І отримавши ствердний гавкіт, полізла в торбу.

Почастувавши нового знайомого м'ясом і почекавши поки, він перекусить, запросила його піти зі мною. Мене не бентежило те, що я з собакою розмовляла, ні. Як і не цікавило те, який все-таки діагноз мені поставлять... який вердикт про моє психічне здоров'я винесуть... (хоча яке тут здоров'я?).

Мене набагато більше цікавило питання, наскільки мій супутник «новий» мені знайомий. Собака просто не міг не бачити те, що трапилося з містом, не міг не бути присутнім під час загадкової події, і опіки тому підтвердження. То чому він так легковажно довіряє мені?

Його радісний настрій наводить на думку про те, що до цього він таки мене знав…

Як шкода, що говорити Рудик не вміє.

З такими нелегкими думками я й вийшла за колись живу огорожу, яка й відділяла місто від поля.

За воротами картина не радувала... порита-розкромсана земля, спалений урожай... зламані дерева на кордоні з дорогою... і низка напівзруйнованих будівель на горизонті.

Тут навіть Рудик втратив свій оптимістичний настрій. Напружено завмерши, він насторожено вдивлявся в панораму, що відкрилася. Після, схилив голову на бік і… я готова присягнути – з його щоки скотилася самотня сльоза.