Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

- Даруйте, месьє, - твердо відказала Лисиця. – Я ненадовго. Співати вам доведеться без мене.

- Дуже шкода, дуже! – забурмотів Бернабе. – Саме час співати. Немає війни. Тільки співати і танцювати! Тоді ми, звісно, теж співали й танцювали – на зло їм. А тепер – від щирого серця.
Бо ми є ми!

«Дурний зануда…» - подумала вона й знову поглянула на сцену, прислухаючись до звуків, що народжувалися під пальцями Піаніста. Скроні стиснуло тупим болем, а до горла підступила нудота. Та вона й далі сиділа, не ворухнувшись. Він мучив її цими звуками. Мучив тим, що не дивився в залу, залишаючись там, на сцені, ніби за стіною. Це тривало довго. Безкінечно, поки навколо збиралися люди, поки хтось базікав просто поруч із нею. Можна було шукати порятунку в голосах, тільки б не чути музику.

Але музика жила, як живуть руїни будинків і обпалені стовбури дерев, що колись горіли живцем.

Аж тоді Піаніст різко хитнувся. Мелодія обірвалася. І він відсунувся від рояля. Повернув голову, ніби напевно знав. І зловив її погляд. Вона з надсадою терла пальцями скроню, але щойно музика змовкла, прибрала руку. На її вустах з’явилася слабка подобина усмішки, і Лисиця кивнула йому. Він ковтнув. Швидко пробіг очима по її обличчю. Секунда перепочинку. А потім підвівся з-за рояля й пішов кудись углиб сцени, зникнувши за дверима. Услід за ним рушили й інші музиканти.

- Зараз почнеться найцікавіше, - урочисто заявив Бернабе, все ще теліпаючись поблизу. – Ох, що ж він виробляє, коли грає! Волинки в нас і досі нема, еге ж... Може, наступного року справимо.

- І що ж, на вашу думку, найцікавіше? – втомлено спитала Лисиця.

- Бретонський коф-а-коф! Якщо не вмієте, мадам, ми вас миттю навчимо.

- Дякую вам, - її голос прозвучав зовсім приглушено серед іншого гаму, яким було сповнено кафе.

Вона витягла з сумочки цигарки й запальничку. Але прикурити не вдавалося – руки тремтіли.

Музиканти повернулися. Піаніст ішов останнім. Ішов і дивився на неї. На її пальці. Не усміхався. Виглядав напруженим.

Потім була музика. Знову – завжди – була музика. Піаніст казав, що не відокремлює її від Лисиці. І разом із тим, більше вони не були єдиним цілим. Лисиця була вільною. Понад усе у світі Піаніст шанував її право на свободу. Але вона сама прийшла. Сюди, до нього.

Все навколо ожило, закружляло. Люди танцювали. Звуки загонистої мелодії зривалися різко, перемежовуючись короткою тишею, коли танцюристи ще не встигали вигукнути слова пісеньки. Вони не співали, вони вигукували, наче проводили ритуал.

До її столика підійшла дівчина з тацею в руках. І перед Лисицею опинилися чотири предмети. Лише чотири. Пляшка шушена. Склянка. Закручене в обручку мюзле від корка пляшки. І складена вдвічі серветка.

- Наш музикант просив подати це вам, - защебетала працівниця кафе, притупуючи в такт музиці.

Лисиця розгорнула серветку – і перед її очима замерехтіли ноти, криво виведені олівцем:

Un regard, un sourire et c'est tout

Et depuis je ne pense qu'à vous[1].

Дурненька пісенька, яка колись давно була в їхньому репертуарі. Зовсім не їхня пісня, що стала найважливішою для них. Якщо вона про щось і шкодувала у житті, то лише про те, що загубила ту, першу серветку у плетениці потягів, автомобілів і таборів. Лисиця обережно склала клаптик м'якого паперу, мов найдорожче, повільно сховала його до сумочки, та, покрутивши в руках незграбну саморобну обручку з дроту, наділа її на перстеневий палець.

У ту ж мить рояль невправно схлипнув і замовк.

[1] Один погляд, одна посмішка - і все.

І з тих пір я не думаю ні про кого, крім вас.