Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Піаніст так ніколи й не став достатньо відомим, щоби варто було звати його на ім’я. Але як того вечора, він раніше і не грав. Як того вечора, він ніколи не кохав – не вмів він кохати так міцно.

А вже потім, коли вони з Лисицею опинилися на оберемку сіна майже під зірками – аbuela вже не пустила їх у ніч, – він, пригортаючи до себе тепле рідне тіло, прошепотів:

- Ти, як завжди, мала рацію… Щоби почати нове, треба позбутися старого… Ми позбулися?

- Ні. Але ми навчилися з цим жити.

- Не навчилися. Пережили. Я вчився тебе ненавидіти, там, у шталазі… Нічого не можна навчитися.

- Можна. Але добре, що ти не вмієш, - вона ткнулась носом у його руку, коротко торкнулась її губами, і, після довгої паузи, які майстерно вміла тримати ще за часів своїх виступів, додала: - Нашій родині достатньо й одного лицеміра.

- Дурепа, - хмикнув він, цілуючи її у золотаву маківку.

- Я люблю тебе, - відповіла вона, зручно вмощуючись у його обіймах.

Значну частину свого життя Піаніст мріяв набрати Лисиці води у ванну й заварити їй чаю. Його мрія здійснилася. Усі мрії здійснилися – справжні, не пов’язані з марнославством чи надіями юнака, що не знав світу. Однак раніше він і не підозрював, що залишалася ще одна, що не втілилась у життя.

Голівка Лисиці на його грудях, що мірно здіймалися, коли він дихав. Сіно, що лоскоче вологу від поту спину. Присмак огидного сиру й виноградної горілки в роті. Золото місячної монетки в щілинах даху. Золото Лисиччиних кучерів.

Того вечора сталося. Відбулося. Він розумів це, пестячи її обличчя пальцями, котрі вона ревнувала до клавіш. І шепочучи сумішшю французької та іспанської щось безтямно ніжне й дурне.

Нічого не можна навчитися, якщо цього немає в людині.

Ненависті. Якщо серце бринить струною, що її не заглушити. Любові. Якщо душа – висушена дорога з потрісканою землею та голим камінням. Музиці. Якщо її звуки йдуть з найголовнішого. Із того, чим наповнене чутливе місце під сонячним сплетінням. Усе вже є в людині, тільки-но вона прийшла в цей світ. Треба лише віднайти.

Син дикої циганки та аристократка з Бреста.

Піаніст голосно пирхнув і згорнув альбом. Щоби той іще довгі роки стояв на полиці, допоки хтось знову його не зіштовхне. Найважливіше на знімках не відбивається.

Тільки Сесарія, що визирає з портрета в новесенькій рамці на тій самій полиці, поміж фотографій Лисиці й лисенят, ніби підморгує йому.

– Gitano! – обривисто повторювала abuela, коли наступного ранку вони вирушали до Мадрида. Піаніст ніколи не зміг би забрати її з цієї неосвяченої землі, де спочивали її син та її внуки, але з тремтінням у грудях слухав, як у повітрі дзвенить голос старої, коли вони прощалися, і вона обіймала їх по черзі. – Gitano…

Він пам’ятав поморщені скручені пальці, схожі на кігті хижого птаха, які простягали йому крихітний портрет сестри. Це його вони збільшили та розфарбували, щойно приїхали в Ренн. І поставили серед власних світлин. Щоби Сесарія теж бачила життя.

Але того ранку, яскравого до різі, палючого до болю, Піаніст чітко усвідомив, що вони з Лисицею написали свою секвенцію – то висхідну, то спадну, замкнену в єдиній можливій тональності їхнього однозвуччя.

FIN

Кінець