Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Ото́ді він і отямився. Зіщулився під палким, чорним поглядом старої. Та сам вже дивився на Лисицю.

І вона дивилась на нього. На довгі, безконечні секунди її обличчя із застиглою на вустах усмішкою та нерухомими очима стало блідою маскою – вся кров відхлинула до горла, перехопивши дихання твердим клубком.

Тоді її погляд забігав обличчями Піаніста та його бабусі, гітарою й довгими пальцями, що звично обхопили інструмент, стінами хижки, у якій чекали на музику. Лисиця глибоко й шумно ковтнула повітря й ледве помітно кивнула.

- Я скоро, - підвелася вона і додала, дивлячись Піаністові просто в очі: - Я повернуся. Ти грай.

- Я не буду, - прошепотів він французькою. – Не зможу, забув…

І майже вже потягнувся до старої іспанки, щоби віддати їй гітару, але та й не зважила на його жест. Лише в долоні плеснула.

Лисиця усміхнулася, підкинула руку, зупиняючи його, й повторила:

- Ну ж бо, грай! – і плеснула в долоні вслід за старою.

Кілька секунд він дивився на неї. Запитливо, майже винувато. Потім обережно притиснув до себе корпус інструмента. Та його долоня на мить торкнулася струн. Звук, народжений під пальцями – найперший звук – змусив його здригнутися й знову підняти очі на Лисицю. Ще секунда. І пальці пробігли по струнах, ніби згадуючи те, що він взяв та й забув, хоча навмисне ніколи не стирав з пам’яті.

Йому доводилося брати гітару до рук в своєму маленькому оркестрі, коли вони грали в Бернабе, але з цим не порівняти. Ніхто й не порівнював. Там була мелодія, тут – також звук життя, що наступає на смерть. І коли це життя вело його за собою, він уже нічого не міг стримувати у собі. Пішов за ним услід. За дзвоном струн, по яких бігали вправні пальці, за старою, чий запах пам’ятав і досі – так пахло його дитинство, такий був смак повітря в його колишньому домі. За перепічками, козиним сиром, білястим пилом дороги, потрісканою землею, аж до обрію. Він ішов за своєю молодістю – у зрілість. Просто звуками струн. Туди, де він іще не знав Лисиці, де були живі батьки, де ще не сталося того, що сталося з ним потім. І не розумів, як після цього дивитиметься в очі своїй дружині, бо все їхнє спільне життя – раз по раз – ховав нотні аркуші, не підіймав кришку піаніно та повік-віки вимикав радіо, щойно починалася музична передача.

І тому, що вона все ж таки вийшла надвір, не зумівши втриматися поряд.

Лисиця не знала, скільки часу минуло, допоки вона усвідомила, що стоїть посеред подвір’я та дивиться в чорне небо. Вона вдихала несподівано пряне вечірнє повітря, що остигало після спекотного дня. Відчувала, як легкий вітер ворушить їй волосся, лоскоче шию там, де вона звикла ночами відчувати пальці Піаніста.

І тут, за порогом будинку, були чутні звуки струн, що лилися крізь відчинене вікно. Вони обволікали її щільним оксамитом, який пестив шкіру. Умлівали безугавною мелодією. Гаряче шепотіли про минуле й прийдешнє, озивалися не болем і не нудотою, а бозна-коли позабутим відчуттям зворушення, яке в ній завжди викликала музика. Без якої вона так довго не мислила свого життя. З якою не змогла прожити вічність.

Коли вона повернулася до хижі, на її вустах блукала усмішка. Вона зловила погляд Піаніста і вслухалася в кожну ноту, що здобувала волю під його пальцями.

Він це зрозумів. Він це бачив. Лисиця була водночас спокійною й схвильованою. І дивилася зовсім не так, як того вечора, коли танцювали коф-а-коф, а вона зайшла до Бернабе й надягла обручку з мюзле. Більше не ховалась – не ховалась від нього. І його в ту ж мить відпустило. Тепер у її очах була свобода – така, якої жоден із них ніколи не зазнавав. Свобода від минулого, що залишилося з ними, нікуди не поділося й ніколи не зникне. Але вона слухала музику. Вона чула музику. Її огруддя, що здіймалося та опадало, говорило йому про неї усе.

Аbuela знову загорлала. Тільки тепер її скрипучий та дряглий голос виводив пісню, яку вона завжди співала на святах, скільки Піаніст себе пам’ятав. Для них двох – і для глядачів, що тулилися за вікнами, прислухаючись до них.

Дивний концерт. Найабсурдніший концерт у його житті.

І лише пальці тепер бігали самі по собі, окремо від його очей, які все ще вдивлялися в очі Лисиці, сп’янілі від цієї їхньої спільної перемоги. Аж до самого останнього схлипу струн. А тоді його оглушила тиша, що вже не лякала. Він бачив тільки Лисицю перед собою. І чекав… сам не знаючи, на що чекає.

Вона підійшла до нього, сіла поруч, плечем торкнувшись його руки. Якийсь час, як і Піаніст, слухала тишу, що для неї тепер була лише переходом до нового – того, за чим вона сумувала, сердячись, що мучить Піаніста, й мучилася сама… і звикала до переживань, якими знову почала дихати.

Лисиця стряхнула наче об землю свою замисленість і тихо попросила:

- Заграй іще.

Він втягнув носом повітря, пронизливо, але коротко вдивився в її душу, що застигла в очах. А тоді поволі усміхнувся, ніби боявся злякати те, що відроджувалося. І розтулив губи, аби сказати їй щось найголовніше, хоча почуття вперто не хотіли складатися у слова.

Його перебила аbuela, загуркотавши щось палке й веселе. Та водночас кожен із них, і Лисиця, і Піаніст, бачили, як по її старому обличчю спливають сльози. Здається, вона теж просила: заграй іще!