Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

А вже потім сталося й зовсім неймовірне. Люди, ті самі чоловіки й жінки, що стояли біля будинку, підійшли до Піаніста та старої й почали говорити всі разом, перебиваючи одне одного, галасуючи, мов переполохане птаство. Піаніст відірвав лице від тіла іспанки та почав озиратись довкола, ніби тільки тепер уперше спромігся бачити. Здається, вони щось йому пояснювали, а він не припиняв міцно стискати у довгих долонях зап’ястя тієї, кого звав abuela. А тоді прорвалося. Вивільнилось з нього – гаряче та світле – й полилось мовою, якої Лиса геть не розуміла, але голос Піаніста, його одрубні, поспішні слова, якими він майже захлинався, ніби випереджали самі себе – де перше, де друге? Він питав. Він відповідав. Він без кінця повторював це заповітне, щиросердне «abuela». Потім тиснув руки чоловікам, обіймав жінок. Але жодної миті не відпускав від себе стару.

Спав – прокинувся. Снище скінчилося. Більше не було снища. Воно розтріснулося, як пересохла під сонцем земля. Розсипалося. Можна дихати.

І знову почувся скрипучий, хрипкий, схожий на ґав’яче каркання, голос старої. Abuela відірвалася від Піаніста, ткнула пальцем у Лисицю й щось заголосила. А та, трохи нахиливши голову набік, теж якось по-пташиному, переводила погляд зі старої на Піаніста.

- Mi esposa, - зірвалося з його вуст. І в ту ж мить її охопив новий вир – тут вона стала своєю, щойно опинилась в обіймах гамірливої іспанки, яка й на мить не завагалася, перш ніж пригорнути її до себе.

Від несподіванки Лисиця видала нервовий смішок, але одразу ж поклала руки на плечі старої, нахилилась і поцілувала її, залишивши червоний відбиток на зморщеній щоці. Дістала хустинку й заходилася витирати помаду, що яскравою плямою виділялася на смаглявій шкірі.

- Це моя abuela… бабуся, - несподівано ніяково мовив Піаніст, ніби тільки зараз згадавши, що вона ще поруч, і знітившись від того, що відбувалось. І від того, як ті, хто ще його пам’ятали, оточили тепер вже його дружину, поспішаючи щось сказати і не дивуючись, що вона нічого не розуміє.

- Я здогадалася… - Лисиця озиралася навсібіч і всміхалась. – Вони всі знають тебе?

- Тут тепер і десяти будинків не буде. Усі одне одного знають.

- Їх забагато, - прошепотіла вона Піаністові.

І, ніби підтверджуючи її слова, з купки людей вийшла одна з жінок і радісно заговорила, тицяючи пальцем то на Лисицю, то на Піаніста. А наприкінці дзвінко засміялась. Той зніяковів ще дужче. І невпевнено пояснив:

- Вона гадає, ти щасливіша за неї, бо отримала мене. Батьки хотіли, щоби ми побралися, чекали мого сімнадцятиліття.

- Я отримала тебе! Ще й як отримала! – Лисиця простягла до нього руку. – Забери нас звідси.

Він знову на мить завмер. А тоді рішуче кивнув.

Та забратись так просто не вдалося…

Аbuela перехопила простягнуту до Піаніста долоню й знову заходилася горлати. Цього разу вона вже тягла кудись Лисицю, розмахуючи вільною рукою. І просто визначити, скільки їй насправді років, було неможливо. Аж ніяк не менше вісімдесяти, якщо вираховувати з віку Піаніста. Але хіба може стара бути такою сильною, щоб упевнено вести її слідом? І майже волоком волочити за собою онука, який зовсім перестав упиратися, наново ставши хлоп’ям, якого Лисиця ніколи не знала, та тепер нарешті побачила.

Це було життя. Життя, що наступало на смерть. І смерть відступала.

Потім вони опинилися в бабиній хижці, чистій, хоч і бідній, сиділи на грубо збитій лаві з тонкими перепічками в руках. Стара на столі різала сир і не переставала говорити. Про те, як втратила сина, невістку й усіх своїх онуків. Про те, як вижила тільки тому, що поїхала тоді провідати сестру, що лежала при смерті – ну як же їм не побачитися востаннє? А вийшло, неждано-негадано, що так і не попрощалася з власною родиною. І теж не знала, де їхні могили. І найбільше побивалася через те, що ті не були, звісно ж, не були поховані в освяченій землі. Не було служби – нічого, що годиться для чесних людей, які прожили добре життя.

«Але, - повторювала вона, - я завжди пам’ятала про gitano. Знала, що він колись прийде. Треба було лише дожити – от і жила. Донині».

Піаніст кивав і перекладав, відчуваючи, як тремтить його голос. Але хіба ж можна було не перекладати? Він наче слова крізь себе пропускав, коли повторював сказане іспанською – для Лисиці французькою. Якось зовсім непомітно перед ними з’явилася пляшка виноградної горілки. А стара собі далі розповідала – про людей, які прихистили її, коли вона лишилася без даху над головою. Про те, як жителі йшли до великих міст, і порожніх будинків ставало дедалі більше. Про те, як Сесарію, що втратила чоловіка на самому початку війни, знечестив солдат – вона не знала, який та з якого боку – і що смерть її, мабуть, єдина на благо.

По кімнаті розливався напівморок – вечір відбирав у неба сонце. І йти було вже запізно. Вони запізнились багато куди. Навіть просто піти.

Та хіба можна кудись піти, коли тут – і кінець, і початок?

Кінцем і початком стала мить, коли аbuela раптом стрепенулася.

«Граєш іще?» - спитала вона внука, і той лише кивнув у відповідь. І сам не збагнув, як у його руках опинилася гітара – бозна-звідки взялася вона в цій хижі.