Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Але він усе ще був бісовим щасливцем. Безглуздя. Його не заарештували в Мадриді. Не заарештували в дорозі. Повернувся до Парижа – не зачепили.

Так і тепер, немов п’яний, він одірвався від стіни й повільно підійшов до дружини. Не сів – упав поруч із нею. Підступала нудота – нічим її не вгамувати. І разом із нудотою приходило дивне відчуття: вперше за все життя він по-справжньому розуміє, чому Лисиця просить ніколи не грати в її присутності.

- Мене носили хрестити до Мостолеса, тут церкви не було… Напевно, вже й не буде, - нарешті видушив із себе він.

- Колись ти пішов звідси не тому, що не тут було церкви, - вона накрила його руку своєю долонею. Полум’я, що випалювало його зсередини, проривалося крізь їхні пальці до неї, розтікалося, спаювало їх іще сильніше. І зменшувалось, розподіляючись на двох. Це додало Лисиці природного прагматизму, якого завжди було вдосталь. Вона заговорила тихо, але різко: - Ти щось знаєш? Можливо…

- Неможливо… Їх розстріляли за півдюжини кіз… Мого батька, який не вмів читати, звинуватили у співпраці з комуністами, бо він не дозволив забрати тих клятих кіз. Їх усіх перебили. Навіть найменших, вони діти були – я їх і не застав… Поховали в братській могилі… Не знаю де… Мені писали. Я їздив шукати… Не доїхав.

- Доїхав, - заперечила Лисиця. – Ти доїхав.

- Не знаю… Я не хотів.

Вона кивнула, притиснулась вустами до його скроні та після короткої паузи промовила:

- Мені подобається твоя земля, - і з легкою усмішкою додала: - Хоч я навряд чи сподобалася б твоїй родині.

- Я їм також не подобався… але мене любили. У тебе ще була б надія, що й тебе полюблять, - між ними знову запанувала тиша, лише в пожухлій траві зухвало застрекотіло. З неї наче вибрали все життя, а поглянь – є кому стрекотіти. Піаніст трохи відхилився, потягнувся до кишені, і в руках його з’явилися сигарети. – Дай-но запальничку, - попросив він. І саме в цю мить його смугла щока нервово сіпнулася. Він тихо вилаявся й затулив обличчя долонею, ховаючись від Лисиці, ніби не бажав показувати їй, що коїлося в ньому в ті хвилини. Не бажав ділитись. Його тягар.

Вона пошукала в сумці запальничку – тієї, з емаллю у вигляді пташки, вже давно не було, загубилася, як і безліч інших незначущих дрібничок. Тоді витягла цигарку з пачки, припалила, затягнулась і простягла Піаністові. Він швидко взяв, закурив, так само не дивлячись на Лисицю, але й не дивлячись повз. І ніби зовсім не помічав кількох чоловіків і жінок, які опинилися перед домом, трохи осторонь, і понуро спостерігали за ним, впізнаючи, та не наважуючись підійти. Вони перемовлялися між собою, а він, розуміючи, про що, намагався не прислухатись.

- Ти коли-небудь пила козине молоко? – несподівано запитав Піаніст.

- Ні, - відповіла вона, уважно розглядаючи мешканців сельбища, що витріщались на неї. Втім, зараз вона з не меншим зосередженням розглядала б і камінь, що вперто вгризся в землю неподалік від того місця, де вони влаштувалися з Піаністом – аби тільки він більше не ховав обличчя в долонях.

- Щастить тобі! – реготнув він.

- А я взагалі щаслива! – усміхнулась вона у відповідь, повернулася до нього й глянула в очі. – Покажеш мені Мадрид?

- Я майже не знаю Мадрид. Я жив там лише кілька місяців.

- То просто подивимось. Разом, - вона підвелася і, вхопивши його за руку, потягнула. – Ходімо!

- Зараз, - буркнув він, але так і не встав – не змусив себе. Наче вже ніщо й ніколи не здатне буде відірвати його від цього порога. Вріс. Або був похований під цим камінням. Снища всіх його ночей не зрівнялися б з цим жахіттям, від якого ніяк не прокинутись. Зволікав, затягувався, докурював цигарку. І відчував, як з грудей до самого піднебіння підіймається бридка гіркота. Вона пронизала його наскрізь. А тоді все ж підвівся і вимушено усміхнувся. Тепер Лисиця знала. Знала. Він дивився на її золотисте обличчя. Та не міг думати ні про що. Знову намагався жити лише в цій хвилині – коли вона пожаліла. Вона його пожаліла. Вона хотіла його забрати. Вона, мов обвила його кільцем рук та ніг, як колись робив він сам, поки вона ще кричала вві сні – одразу після війни. Невже тепер вона почула його найгучніший скрик?

- Gitano! – скрик і справді зазвучав з дороги, змусивши його кинутися і відірвати погляд від Лисиці. І саме тоді він раптом сам забув, що голосові зв’язки існують для того, щоб відповідати.

- Gitano… - повторила стара при дорозі – згорблена, скоцюрблена, помарніла і наче зім’ята. Малесенька, ще менша, ніж чверть сторіччя тому, хоч і зроду не вирізнялася ні зростом, ні поставою. З тремтячим підборіддям, з хиткою головою. В строкатій хустині – зовсім як колись – зеленій, з червоними й золотими квітами. Мабуть, зовсім новесенькій, на відміну від злинялого, як вона сама, одягу. Її брови, зрослі на переніссі, були сивими. Посивіли й вусики над верхньою губою. А колись він вважав її некрасивою через чорні волоски на обличчі.

- Abuela… - спроквола прошепотів Піаніст і завмер, не тямлячи, що має робити. Стара знала. Стара зробила перший крок, щойно почула це його уривчасте «abuela». Ступила – і похитнулась.

У ту ж мить він був біля неї, удержував її руками. І повільно опускався навколішки в білястий порох дороги, тільки б притулитися до її черева, що звисало утішним фартухом. І слухав знову й знову її хрипке, залите слізьми «gitano». Так само слухала й Лисиця, застигнувши на місці, дивлячись на них обох, не наважуючись порушити їхню зустріч. Здогадуючись, відчуваючи, розуміючи, що він нарешті доїхав.