Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Що прагнула там побачити – не знала й сама, але бажання було таке сильне, що вона відкидала осторонь неохоту Піаніста і його прикру хандру. Наче все, чим було сповнене її минуле, вело тільки до однієї-єдиної миті – коли вона побачить те, що було його початком. Долоні їхні були гарячими, а його – майже палали. Настільки, що вона могла відчувати його серце, що билося просто під шкірою. Але руки її Піаніст не випускав.

Минуло зовсім трохи часу, коли попереду, в невеликому приліску, одному з тих, що де-не-де розкидані по розпеченій рівнині, з’явилося кілька будиночків – навіть здалеку вони здавалися занепалими. І занепали вони вічність тому. Злиденність відкарбовується навіть у камені, з якого їх зведено. Голий край. Гола земля. Навіть вицвіле небо над ними здавалося голим і злиденним. Тим гарячішим було повітря, що могло розтопити шкіру й кості.

Коли вони наблизилися до сельбища, Піаніст раптом уловив у потоках вітру, що обвівав обличчя, дивну думку: якщо ще годину тому він був ладен розвернутися й пішки пройти увесь шлях назад до Картахени, то тепер уже нізащо не зупиниться. Він хоче бачити. Хоче знати.

Лисиця так палко просилася до Іспанії після їхнього весілля, що він не міг не розуміти, не міг не відчувати, звідки ця нетерплячість. Знав. Бачив. Він завжди й усе про неї знав. І всі ті три тижні в Картахені вдавав веселість, чекаючи того дня, коли вона попросить, і вигадуючи тисячі слів, якими міг би відмовити. Дочекався – вона попросила. Але відмовляти їй він ніколи ні в чому не вмів.

А тепер цей шлях для нього став не менш важливим.

Кроки дедалі швидшали. Дихання вже не збивалося, страху наче й не було. Тільки впертість та злість в очах. Він ішов уперед, пробоєм, майже тягнув за собою Лисицю, вже й не розуміючи, що вона перестала встигати за ним. Повз кілька покинутих, напіврозвалених будинків, що оголювали рвані рани на тілі його краю. Повз людей, які повисипали на вулицю, щойно зобачили його.

«Gitano», - чула Лисиця звідусіль. Тут Піаніст Піаністом не був. Тут він носив колись інше прізвисько. Сюди, в Лос-Комбос, одного дня батько Піаніста привіз вагітну циганку, а вона народила двох сірооких смаглявих немовлят. Ця дика жінка призвичаїлася, прижилася. А за дітьми так і залишилося «gitanos» – але тільки за старшими. Молодших нарікали іншими йменнями. Та й ніхто тут ніколи питань не ставив. Тепер от згадали. Не могли не згадати.

Піаніст не озирався. Вів її за собою. Наче й не чув гамору й голосів, що з подивом гукали до нього. Потім і голоси відійшли. І Піаніст завмер.

Кам’яниця – схожа на одну з тих численних, що їх покинули люди, перебираючись до більших міст, покинутою не була. Людей з неї вирвали, як виривають очі, нігті чи зуби. Плоть відривають від плоті. Малесенька, з проваленим дахом й без скла у вікнах – з вікна визирало гілля чагарника, що проросло зсередини. Наче сама земля прагнула сховати це місце від поглядів. Хлів обік був зовсім розбитий – від нього зосталось півтори обвуглені стіни. І криниця. Кам’яна криниця, в якій, може, й досі стоїть вода. От і все добро. Весь спадок. Вся пам’ять.

Піаніст здригнувся. І, несподівано відпустивши руку Лисиці, рушив до хати. А вона вперто йшла слідом. Не прорікаючи жодного слова, лише відчуваючи кожен його рух. Знаючи, що навіть якби він гнав її геть, вона все одно залишалася б поруч. Знаючи, що сама привела його в цей зруйнований світ. І знаючи, що неодмінно виведе його назад.

Тепер вона могла бачити, як його довгі музичні пальці, якими ще тільки минулої ночі він лащив її тіло, тремтять, торкаючись стіни. Під сонцем блиснула його обручка – він все-таки купив ті кляті обручки на весілля. Зовсім новенькі, вишукані, вони не мали нічого спільного з цим місцем, із цим зарослим подвір’ям, із цим проламаним дахом. Дверей не було. Дверей теж не було. Майже нічого не було.

- Lo siento, - долинув до Лисиці його голос, в якому ніколи за все життя вона не чула такого розпачу.

Лисиця відвернулась, глянула на яскраве сонце, що й далі панувало у небі й не хотіло ділитися з вечором, що підступав. Потім підійшла до дверного отвору й, опустившись на пересохле дерево порогу, прихилила голову до стіни. Заплющила очі й дослухалась до кожного звуку, що наважувався порушити цю дзвінку тишу.

Чверть століття минуло. Пронеслось – ніхто й не помітив. Не відболіло, але просто завмерло. До часу.

Якось він намагався розшукати хоч когось. Лисиця того не пам’ятала. Не могла пам’ятати, бо він ніколи їй про це не казав. Це було у квітні 1939-го, коли Республіка впала. Про те, що франкісти увійшли до Мадрида, сурмили по всьому континенту. Три роки громадянської війни він акомпанував Лисиці на її веселих концертах і силував себе відтинати спогади та жах, що проростали з нього при самій думці про найстрашніше.

А потім він отримав листа від свого хрещеного батька з Мадрида.

Тоді в них щойно добігли кінця чергові гастролі з Лисицею. Вона поринула у своє звичне життя в Парижі, а він оголосив собі відпустку й загадково всміхався, коли вона питала, до якої з коханок він їде. Та далі Мадрида Піаніст тоді так і не дістався. Усе, що вартувало йому кількох днів п’яного забуття, він довідався там, від давніх друзів родини. Прямувати до Лос-Комбоса духу вже не стало. Та й не пустили. «З тобою те саме зроблять, ти навіжений, якщо приїхав сюди з таким походженням!» - кричав хрещений тоді.