Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

- Я знаю. То потягом чи автобусом?

- Автобусом.

Автобусом їхали довго, по висушеній землі, від якої в повітря здіймалося гаряче марево.
Спершу від Картахени різкими та золотаво-попелястими дорогами Мурсії. З каміння та гір – все нижче й нижче, до спліну та млявості.

Потім крізь розсип містечок Кастилії, що гули мов вулики на рівнині, де під сонцем плавились навіть перлисто-сірі кам’яниці, схожі й водночас не схожі на ту, в якій він виріс. Вирвана з пам’яті, вона тепер здавалася йому нереальною, ніби існувала в іншому часі, зовсім не в тому, в якому він жив.

Та й, зрештою, вдома – «вдома», - невпевнено повторював він подумки – і земля ж бо була інша, зовсім не схожа. Зеленіша, соковитіша, яскравіша. Так він пам’ятав. І знову – з рівнини вгору, по висхідній, до пагорбів, у гори. Де стає легше дихати.

Але чим ближче вони були до Мадрида, тим сильніші почуття його охоплювали. Не страху, ні… Тягарища. Не сумірного з прожитими роками. І вини за те, що спроможний дивитись на дорогу перед собою, що тікала сизою стрічкою ген-ген, скільки сягало око. Тому вперед не дивився. Не думав. Стискав у руці долоню Лисиці, пестячи довгими пальцями її пальці.
І вивчав кучерик золотавого волосся біля її скроні, що виглядав з-під світлого, майже дівочого капелюшка, у якому вона здавалася двадцятилітньою. Кучерик, капелюшок, долоня в ті години були рятунком – за ними можна не бачити стрічку дороги.

- Я вирішив все ж давати приватні уроки, - невлад озвався він, коли за вікном автобуса задріботіли містечка й присілочки – певна ознака наближення до великого міста.

- Віолончелістки тобі видалося замало? Тепер будуть ще й учениці? – тихо засміялася Лисиця, вмощуючи голову в нього на плечі.

- Лисенята. Я хотів навчати лисенят.

- Тоді я платитиму за ці уроки.

- Відмінно. За рік-два роботи та заощаджень придбаю нову автівку.

Вона поцілувала його в щоку.

- Це замість підпису під угодою, - а тоді поглянула у вікно. – Вже скоро?

Піаніст не відповів. Лише кивнув. До Мадрида залишалося зовсім трохи, та вони зійшли раніше. Лос-Комбос, крихітне сельбище на кільканадцять будинків, де він вродився, лежало осторонь, на південний захід від Мадрида, поблизу Мостолеса. І тепер, як і за давніх часів, простіше було дістатися туди попутником з тим, хто прямував далі на захід, у Пласенсію чи Касерес. Тому що вже дуже давно нікому й на думку не спадало навідуватися до Лос-Комбоса — а лишитися там назавжди і поготів. Так було й колись. То про що говорити нині?

Їм пощастило. Шофер фурґончика, що повертався з Мадрида до Мостолеса, погодився доправити їх трохи далі, ніж йому самому було потрібно. «Кілометри зо три доведеться пройти пішки», - застеріг він. І Піаніст запитливо глянув на Лисицю.

Тепер він був стриманий і зосереджений на кожній хвилині часу, що проживав, не бажаючи думати про кінцеву мету їхньої подорожі.

- Прогуляймося, - погодилася вона. – А може, там дорогою ще хто трапиться.

«А може, там дорогою ще хто трапиться» - саме такі слова промовила сестра, коли він виходив із дому рано-вранці у жовтавий серпанок світанку, тоді як батьки й брати ще спочивали у своїх ліжках. Вона все непокоїлася про те, що він, неборака, рушає сам-один – невідомо в яке життя. А він, принаймні, дійсно вирушив у життя. Йому ще не сповнилося й п’ятнадцяти років.
Та за плечима була гітара, кілька песетів у кишені й довге кремезне тіло, навіть хлоп’яча незграбність котрого не змушувала мати сумніви, яким він колись стане.

Сестра ж залишилася – єдина, з ким він ділився своєю мрією повністю, до кінця. І вона відгукувалася на його мрію, віддаючи того ранку все накопичене на його дикувату витівку. Вони були близнюками і обоє однаково вродливі. В їхніх обличчях вгадувалися циганські риси їхньої матері, але батькова тверда воля була висічена на них упертими підборіддями. Він присягався їй, що знайде, як надіслати вісточку про себе, та обоє не вміли читати. В ті часи Піаніст міг лише писати своє ім’я. І впізнавав кілька слів, що бачив на вітринах у Мостолесі. Вони були найстаршими. Їх не вчили. Працювали у господарстві, допомагаючи батькам. А от менших – щоранку возили до школи.

«Не журися, дійду!» - граючи ямочками на хлоп’ячих щоках, ще не знайомих із бритвою, відповідав він тоді сестрі. Обіймав її наостанок. І йшов – щоразу, коли йому снилося їхнє прощання, – йшов дорогою до Мостолеса, а далі – до Мадрида, щоби, там загубившись, заробити трохи грошенят і рушити знову. До Парижа, до своєї мрії.

Мрії здійснилися. Справжні – всі до останньої. Бісовим щасливцем – от ким він був.

- Не журися, дійдемо, - повільно повторив Піаніст услід за собою, п’ятнадцятилітнім хлопчиною, що прокинувся в ньому в цю мить. А тоді міцно взяв Лисицю за руку й повів її за собою дорогою, встеленою сірувато-білявою пусьєрою, схожою на попіл. Тут, на цій дорозі, у 1926 році, він знав кожен камінь.

Вона легко ступала поруч із ним, не помічаючи, як босі ноги в легкому взутті вкриваються пилом. Те, що в Парижі могло би стати приводом для сердитого спалаху, не мало жодного значення на пустельній дорозі, випаленій південним сонцем. Ця дорога вела їх до місця, не відомого Лисиці, покинутого колись Піаністом – щоби одного дня він увійшов в її життя.