Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Усміхаючись, Піаніст ховає світлину до альбому. І замислено дивиться на свої руки, що пестили клавіші набагато частіше, ніж торкалися тіла коханої жінки. Та все-таки найголовніше не відбивається на світлинах. Найголовніше – поза тим, що можна зафіксувати. Найголовніше сталося за три тижні від початку їхньої відпустки в Картахені. За три тижні від початку його шляху додому – хоча він і не здогадувався, що став на той шлях. Не було ані фотографів, ані фотографій.

Просто якось уранці, поки він ще спав, Лисиця знайшла блокнот, забутий ним у вбиральні.
З цього все й почалося. Саме почалося – те, що стало їхнім новим початком.

Вона й сама не збагнула, як із блокнота висипались аркуші, – хотіла лише занести до кімнати. Нотні лінійки, списані знаками з великим нахилом. Те, що для Піаніста було всім його життям. Те, що для Лисиці було всім її болем.

Навіть тут, майже на краю світу, він продовжував писати. Без інструмента, лише чуючи в голові, відчуваючи в серці, він переносив свою музику на папір. І ховався від Лисиці – за всі три тижні вона жодного разу не бачила олівця у нього в руках.

Так само, як і досі не бачила дому Піаніста. Наче його музика і його дім належали до якогось іншого життя, яке він ховав від неї. Лисиці кортіло побачити місто, де він народився, будинок, у якому зростав та ставав дорослим, а він показував їй море, яке вона знала з дитинства.
Уся різниця хіба що в тому, що південне море було теплим. Але чи може тепло води зрівнятися з теплом вулиць, що милі серцю, шепіт хвиль з незначущими дрібницями, що навіки вкарбовуються в душу, навіть коли не хочеш цього, солоне повітря – із запахом рідних стін?

- Ти забув, - сказала вона, повернувшись до кімнати, й простягнула йому блокнот.

Піаніст дивився на неї крізь напівопущені повіки. Він іще не до кінця прокинувся. Але дивним чином відчув її хвилювання – воно завжди відгукувалося в ньому дрижним звучанням.

- Добре, що знайшла – загубив би, - пробурмотів Піаніст, сподіваючись, що голос його здається сонним.

- Що робитимемо сьогодні?

- Те саме, що й учора? – припустив він, вибираючись з-під простирадла. – Замість ресторану можемо влаштувати пікнік. Давно ти була на пікніку?

- Так само давно, як і ти, любий, - усміхнулася Лисиця. – Але пікніка я не хочу… і ресторану теж.

Його чорна брова – чітка дуга над оком – вигнулася ще крутіше, перетворившись на загострену вершину. Друга залишилася на місці. Але погляд став пустотливим, майже хлоп’ячим.

- Можемо лишитися на весь день тут, якщо бажаєш, - густим голосом проговорив він.

- Я хочу в Мадрид, - не помічаючи його настрою, вела далі вона. – Я хочу побачити твій дім, поки ми так близько.

У ту ж мить його обличчя змінилося. Вона майже фізично відчула, як він замикається – зводяться брови над переніссям, стискаються гарні вуста, що так часто сміялися.
Очі стають непрозірними. Наче він давно чекав на це запитання, боявся його, відтягував і все ж таки почув.

- Я не хочу, - повільно вимовив Піаніст.

- Тоді я поїду сама.

- Сама?

- Сама. Переночую в Мадриді в готелі.

Вона дістала з шафи спідницю глибокого синього кольору і дві блузки – світлу й темну, кинула їх на ліжко й уважно роздивлялася, зважуючи свій вибір. Точно так само, ніби зважуючи свій вибір, він дивився на неї.

Потім розтулив губи й сказав:

- З бантом біля горла краще.

Після цього все ж підвівся, відкинув блокнот на тумбочку й попрямував до душу.

А коли повернувся, побачив Лисицю, що курила у кріслі. На ній був сарафан, а половину стола займав солом’яний капелюх із широкими крисами, в якому вона ходила на пляж.

Передумала.

Пошкодувала? Яка різниця.

Передумала й курила, чекаючи на нього.

Піаніст уже давно не бурчав, коли бачив у її пальцях циґарку. Примирився. Не шкодував. Примирився з тим, що більше ніколи не почує її голосу, коли вона співатиме. Примирився з мовчанням фортепіано у їхній оселі. І вимикав радіо – раз по раз вимикав радіо – щойно там починались музичні передачі. І не шкодував про них. Кожен із них мав життя, що проживалось всередині. Її – він знав. Вона ж спробувала зазирнути до його. Повітря раптом стало густим і гарячим – не продихнути.

- Ми поїдемо потягом чи автобусом? – відчуваючи сухість у горлі, спитав Піаніст.

Вона здивовано підкинула брови.

- Ми підемо пішки. По дорозі поснідаємо в тому затишному ресторанчику на розі. Пироги в них таки найсмачніші.

- Тоді навіть не думай узути черевики на підборах – до Мадрида не близький світ, - раптом розсердився Піаніст і, як і вона пів години тому, відвернувся до шафи.

Лисиця уважно стежила за ним – тканина сорочки ховала його плечі, пальці швидко бігли вздовж ґудзиків, залишаючи комірець розстібнутим. Сигарета в її руці згасла, поки вона ображено дивилася на ремінь, що міцно обхопив його стан.

- У мене зручні сандалі, - озвалася вона. Неголосно та захрипло. Потім відкинула цигарку, підвелася й підійшла до нього: - Мені важливе все, що стосується тебе, хоч би яким воно було.