Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

І Піаніст не проминув це відзначити – як знав, як умів. Одними губами їй на вушко:

- У тебе фліртують навіть підбори туфель!

- Тепер ти певен, що знаєш усе не лише про мене, а й про підбори моїх туфель, - хмикнула Лисиця, випускаючи на волю яскраві кучері, що пружно розсипалися по плечах і спині.

З загадковим виглядом вона ховала шпильки до сумочки, усміхалася фотографові й приймала вишукано-художні пози. Вона легко змінювала вираз обличчя від загадкового до підступного, кидаючи на чоловіка погляди такі самі – загадкові та підступні. Вони могли обіцяти надто багато, і водночас не означати нічого. Якби тільки Піаніст не знав Лисицю.

Їхній перший вечір у Картахені саме цим і запам’ятався. Її грайливістю, його закоханістю. І ще тим, як шалено йому кортіло танцювати з нею, відчуваючи долонями шовк її сукні й шовковистість її шкіри під тканиною. Але приймаючи те, що вона не буде, не схоче, не зможе. Сюди вони втекли – від минулого та від себе. Хто він такий, щоби нагадувати їй звучання музики, яка колись стала для неї нестерпною? І з його вини теж – не вберіг.

У давні часи, коли вони ще не були разом, він мріяв відвезти її додому, показати їй місця, де зростав. Мрія тоді здавалася нездійсненною, тепер і поготів: дому вже не існувало, родини не існувало, показувати нічого. Та Іспанія – ось вона. І щось у ньому все ще відгукувалося на звучання мови.

Його пальці здригаються, і він відсуває вбік світлину з набережної. Та відпустка залишила ще кілька карток, не лише поличчя Лисиці. Вони у паперовому пакеті. Але шукає він не їх.

Колективна фотографія зі шталагу, яка вже не викликала жаху. Новонароджені лисенята в них на руках. Бернабе з дружиною, Бернабе з Піаністом. Власне він – в оркестрі. Ще щось довоєнне. Чи буде в них коли-небудь час, щоби привести тут все до ладу? Здається, навряд чи. Надто вже всього багато.

Пальці наштовхуються на чергову фотокартку. Піднести її до очей – дрібна, змазана, невдала.

Авжеж. Зіпсований день. Від самого ранку лив дощ, і вони не потрапили на пляж. Замість того блукали музеями. В одному з них, при вході, й сфотографувалися. На знімку він видається втомленим, хоча насправді геть не втомився. Вона й фотографуватись не хотіла, волосся через негоду розкудлалося. Їй так здавалось, а він, нестерпний, не бачив різниці.

І кожну хвилину, кожну мить того дня Піаніст сповнював чимось, чого вони досі не робили. Його було багато, він закривав, забивав собою весь простір довкола неї. А після, замість того щоб викликати таксі, швидко повів її за руку під дощем кудись уздовж незнайомої і йому, і їй вулиці, вдихаючи тепле й вогке повітря й відчуваючи, як мокрий одяг липне до тіла. Дощ переходив у зливу. І та злива наспівувала мелодію, що не завдавала болю.

Потім він рвучко звернув за якийсь ріг, під вигадливу арку, де загусали сутінки, притиснув її спиною до стіни й уперше за довгий час поставив звичайне, нормальне запитання, ніби перестав бути Піаністом і обернувся зовсім незнайомим їй чоловіком:

- Змерзла?

- Це лише дощ, - озвалася Лисиця.

- Негідник! Ми їхали за сонцем.

- Ми їхали, щоби побути вдвох.

- У нас виходить? – скидалося на те, що він питав про більше, ніж звучало б з вуст будь-якої іншої людини. Так само він міг би з острахом спитати: «У мене виходить?» Виходить робити її щасливою?

- Погода не має значення, доки ти поруч, - знизала плечима Лисиця.

Він коротко кивнув, і його губи пустилися у квапливу подорож її обличчям, вологим від дощу – яке щастя, що лише від дощу! Він цілував її широкий лоб, слизький мокрий ніс, вуста, на яких бриніли дрібні краплі, куточок між шиєю й вухом, який пахнув її парфумами. Руки теж подорожували – її тілом, забираючись за спину, торкаючись тонких ребер, линучи пальцями по м’якому животу, дістаючи до стегон, ніби тут і зараз йому понад усе кортіло задерти її тоненьку, до нитки промоклу спідницю, що прилипла до ніг.

Лисиця обурено сміялася, що він колючий і подряпає їй шкіру, а завтра вона виглядатиме, наче чухрана кішка. Потім вмостила голову в нього на плечі й, торкаючись губами його скули, спитала:

- Сумуєш за своїми концертами?

- Майже забув про них.

- А твої руки кажуть про інше.

- Мої руки говорять лише про тебе.

Про те, що вся його музика говорить лише про неї, Піаніст змовчав.

- Я ревную твої руки до кожної клавіші, якої вони торкаються, - обпекла вона його подихом.

- А я тебе – до дощу. Ми рівні.

- Ти – мій дощ, - видихнула Лисиця йому в губи. І ті знову подалися в подорож її обличчям.

Усе їхнє життя – одна безперервна подорож. По землі – у пошуках одне одного. З дощами, сонцем, багнюкою й сигаретним димом.