Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

- Просто? Ти вважаєш, це просто? Просто спіткнулася, просто зателефонувала о другій ночі, просто скористалася твоєю хустинкою? Якщо подумати, з нею ти проводиш більше часу, ніж зі мною. Нічого дивного, що з нею тобі просто!

Лисиця гнівно відкинула від себе його сорочку, на комірі якої яскраво виділялася рожева пляма помади.

- Хто тобі заважає приходити на репетиції? – стримано поцікавився Піаніст, підвівши брову. – Турбот у тебе зараз небагато. Натомість багато вільного часу. Зокрема й для цих дурних фантазій.

- У мене фантазії. Он як ти це називаєш! А в тебе на все є виправдання. Навіщо ти обтяжуєш себе ними? Ти колись чудово жив без усіх цих складнощів. І без виправдань! І без дурних фантазій!

- І без тебе? Ти це хотіла сказати?

- Мені треба було доїхати до Бреста. І все було б інакше. Але я послухала тебе, повірила. Я думала… - Вона вхопила цигарку, прикурила, глибоко затягнулася. На очі навернулася сльоза, Лисиця стерла її і сердито кинула: - Клятий дим! І як ти собі уявляєш, що буде далі? Я, діти – і ця твоя віолончелістка?

Піаніст понуро підійшов до неї, запхнув руки в кишені штанів і глянув у вікно, за яким, ніби у сповільненій зйомці, великими пластівцями падав сніг.

- Як було, так і буде. Ти й діти вдома. Віолончелістка в оркестрі. Ви одне до одного не маєте жодного стосунку. І якби ти менше роздивлялася мої коміри й хустки, всяка дурня не лізла б тобі в голову. А так, вибач, це моє життя. Навколо мене люди – скрізь люди. На сцені, в оркестровій ямі, на вулицях, у домах. Люди! А не візії зі спогадами. Може, ти й забула, що це таке, але я від цього відмовитися не можу.

Лисиця відкрила рота від подиву й на мить розгубилася. Вона дивилася на нього, на сніг за вікном, на тліючий кінчик сигарети у своїх тонких пальцях.

- Справді, навіщо відмовлятися, якщо можна влаштуватися так зручно, - тихо промовила вона й зло видихнула: - Тоді вже забезпеч її своїми запасними сорочками. Або нехай сама платить за прачкарню!

Піаніст реготнув і бучно зааплодував:

- Слушна думка! Обов'язково скористаюсь нею, якщо серйозно наважу завести коханку!

- Наступну, - пробуркотіла Лисиця.

- Господи! – рикнув він і підійшов ближче. – Та що з тобою, га?

- Я не буду усе це мовчки терпіти!

- Але ж я терпів. Хоча підстави не мовчати у мене були вагоміші. З нас двох по таборах тягалася ти.

Вона зручно примостилася в кріслі й закинула ногу на ногу.

- Так! – вдоволено кивнула. – І ти ж не думаєш, що були лише шталаги?

Кілька секунд він дивився на неї й мовчав. Ні, він не думав, що були лише шталаги. Він знав, що було ще... щось іще. І чимало. Бо й у нього самого було чимало. Шість років безумства. Шість років дерзновенності. Вони ніколи цього не торкалися, це було під забороною. Це вирвалося в жалюгідній спробі виправдати те, що не потребувало виправдань. Старішає. Ще рік тому не прорвалося б. Але якщо тоді, на самому початку, він боявся, що їй нестерпне життя поруч із ним, то тепер не знав, чи стало хоч трохи легше з того часу. Бо саме життя – народження дітей, цей дім, сніг за вікном і його концерти – життя все відсунуло назад. Але воно лишилося в кожному з них, як кінчик її сигарети, що тихо, але все ж тліє. Потрібен був короткий спалах, щоби полетіли іскри.

- У мене концерт, прийду пізно, - похмуро сказав Піаніст, продовжуючи дивитися їй у вічі. – Але я прошу тебе... Хоча б на Різдво спробуймо обійтися без скандалів.

- Добре, любий, - легко кивнула Лисиця, - скандалу не буде.

- Чомусь мені зовсім не подобається твій тон, - пробурмотів він і вийшов із кімнати, не озираючись. Злість кипіла в ньому й шукала виходу. Але краще вже на сцені, ніж тут.

Так само легко Лисиця підвелася з крісла й рушила до дитячої, дорогою закинувши у смітник злощасну сорочку з плямою помади найвідразливішого кольору. Дві чорноволосі голови, одна з яких була прикрашена блакитними стрічками, вплетеними в косиці, захоплено схилилися над іграшковою залізницею. Її придбали кілька днів тому, і вона ще не була розібрана дощенту.

Лисиця опустилася на підлогу поруч із дітьми, кивала невпопад на їхні зауваження, дивилася на рейки, що, здавалось, уносили її кудись на кілометри часу назад, коли ще можна було щось змінити, і думала про зовсім інше Різдво. Багато років тому... Тоді Париж був чужим, а Піаніст її ненавидів.

Ні, вона не могла знати напевно про його ненависть. Але вона достатньо знала про нього, щоб розуміти. Ненависть народжується в нас самих. Часто не з зовнішнього, а з внутрішнього. Там, де є місце любові, руч-об-руч із нею завжди йтиме ненависть. Бо іншого не дано. Є лише два справжніх чуття. Всі інші стухають поряд із ними, стають зайвими, неважливими.

Піаніста Лисиця любила.

Чоловіка з того Різдва – ненавиділа.

Це було в невеликій вітальні, освітленій свічками та вогнищем у коминку. За круглим столом із закусками та шампанським сиділа Лисиця в атласній сукні смарагдового кольору з глибоким декольте, в якому мирно покоївся золотий медальйон, що поблискував при кожному її вдиху.