Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

- Я більше нікуди не поїду, - втомлено сказала вона Чоловікові, який влаштувався навпроти, і клацнула запальничкою.

Він коротко всміхнувся, закинув до рота шматок телятини і запив його вином. Потім підняв на неї очі й, продовжуючи жувати, відповів:

- І з якого це дива?

- Надоїло. Втомилась. Та яка різниця... не хочу.

- І що це означає?

У нього був жахливий, потворний акцент. Він часто збивався й переходив на німецьку, через що їй доводилося напружено вслухатися, щоб зрозуміти його. Він був не дуже молодий, але підтягнутий і невтомний у ліжку. Його пристрасті міг би позаздрити й молодший чоловік. На щастя, окрім Лисиці, він мав досить широке коло інтересів. Але жив саме у неї. Вже більше року він займав другий поверх її будинку. А це, як не крути, досить міцні стосунки.

- Пташечці набридло пурхати? – наче з’ясовуючи, спита він.

- Хвилююсь за тебе, - перекошена усмішка, помножена на рухливі тіні й відблиски свічок, до невпізнання викривила її риси, малюючи з неї геть іншу жінку.

- Твої забавки мене не бентежать.

- А твоє власне здоров'я?

Чоловік повільно оскалився, не поспішаючи витер губи серветкою й кинув її на тарілку. Потім неквапливо підвівся. Підійшов до Лисиці. Схилився до її плеча й прошепотів:

- Воно в мене чудове.

І поцілував голу шкіру на її ключиці.

- Припини! – вона відсторонилася. – Тобі варто було погодитись, щоб твоя дружина приїхала на Різдво.

- Ще тільки її тут бракувало, - гигикнув він і наполегливо провів долонею від її шиї до щоки. – Чи твоє небажання їздити на гастролі означає, що ти маєш намір завершити і наші з тобою стосунки?

- Сподіваюсь, ти не збираєшся казати, що це болісно ранить тебе?

- Аж ніяк. Жінки мінливі. Ввечері вони можуть бути не в дусі, а до ранку минається.

- То, може, проведеш цю ніч із жінкою, гумор в якої більше відповідатиме святу.

- Я маю намір провести її з тобою. Подобається тобі це чи ні. Є певна спокуса в тому, що ти нічого не можеш вдіяти, щоб це було інакше, без наслідків для твого дорогоцінного життя.

Лисиця підвела до нього важкий погляд.

- Я просто нічого не робитиму.

- І не треба. Так полежиш. Принаймні спробуєш, - коротко засміявся він, але і його погляд став важчим. Його обличчя мало дивні риси. Вони не були ані гарними, ані пам’яткими. Швидше бляклими, спокійними. Вони зовсім не пасували до його характеру. Вони здавались рисами зовсім іншої людини. Водночас його очі завжди видавали його з головою. Ось і тепер. Вона могла б заздалегідь знати, що він зробить. Та й знала. Він м’яко пробіг долонею по її потилиці. Але там же, на потилиці, долоня стала важкою, як і погляд. Його пальці зари́лися в її волосся, звільняючи його від шпильок. І не встигла вона й охнути, як він різко смикнув важке пасмо на себе.

- Ходімо в спальню, - промовила вона, піддаючись його рукам.

Але його руки вже жили нею. І навряд чи він чув те, що вона сказала.

Був жалісний дзвін посуду, зметеного разом зі скатертиною на інший бік столу. І його очі на безвиразному обличчі так близько від її обличчя. Він зірвав її зі стільця й посадив на стільницю. Його пальці вчепилися в рукави її сукні й потягнули вниз, звільняючи тіло. Кілька секунд він дивився на білосніжну шкіру її шиї, ключиць, грудей. Його огруддя повільно й важко здіймалося і опадало. Дихання, що виривалося з носа, було громохким. Потім він заплющив повіки й різко нахилився до неї. І його рот, жорсткий, безжальний, немилосердний – жадібно забігав по її тілу, залишаючи грубі, пекучі сліди. І навіть якби вона хотіла відсторонитись, зануритись у байдужий морок, як це найчастіше бувало, зараз вона не могла б – він сповнив собою все, що в ній було. Все отруїв.

Втім, він і інші, такі самі, й були всім її життям. Вона надто довго не замислювалась, скільки втратила, гадаючи, що все якось уладнається само собою. До того задушливого літнього дня, коли на черговому концерті в черговому шталазі вона побачила Піаніста. І коли його очі палахтіли люттю, спиняючись на ній. Їй здавалося, вона чує його думки, а не його слова. Хіба можна не знати, що він думає про жінку, яка танцює для німецьких офіцерів й усміхається німецькому Генералові? Хіба є для таких, як вона, інше ймення?

Місяці, протягом яких чекала на документи, Лисиця прожила ніби в тумані. І квапила кожен день, мріючи, що колись зможе виправдатися перед ним. Тільки б він знав, чому вона це робить. Тільки б не думав того, що виглядало незаперечним. Вона уявляла собі їхню нову зустріч раз у раз у літаку і потім в автомобілі, коли їхала вже знайомою дорогою, занесеною снігом – зима того року почалася рано... Яка прикрість, що вона почалася зарано, коли для всього іншого стало запізно!

Чоловік поруч із нею вдоволено засопів, і Лисиця, звільнившись від важкості його тіла, вийшла з кімнати.

Біля дверей чорного ходу на кухні почувся тихий шурхіт. Вона завжди чекала на цей шурхіт і не замикалася. Кожного разу знала, що він буде – ледь чутний скрип і кроки. Потім той, хто прийшов, чекав би її стільки, скільки потрібно. А на світанку пішов би, якби не дочекався. У будинках із чорними ходами й кухнями, віддаленими від решти кімнат, зручно було робити те, що робила вона. Як і зручним був її пожилець. Усе склалося настільки вдало, що хоч вий.