Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Хлопчик виглядав стривоженим. Чорноволосий, жвавий, у легкій куртці, не за погодою. Він був блідіший, ніж зазвичай, а погляд його палав гарячкою. Він ледь стримував кашель, щоразу притискаючи кулак до рота, але дивився злобним вовченям. У її долоню він сунув маленьку фотокартку.

- Руан, 365/Z. Анрі Дюбуа. Кх-х... Він колишній офіціант. 26 січня туди приїде чин. Кх-х-кх-х... Ймовірно, його залучать обслуговувати гостей. Вам потрібно буде вивезти його замість вашого акомпаніатора. Це організують. Усе виглядатиме так, ніби він вас викрав. Коли все стане відомо, він буде в безпеці, а вам потрібно буде тільки підтримувати видимість того, що він вам погрожував. Кх-х-х-х...

Лисиця похмуро кивнула, вдивляючись у лице на розмитій знимці. Суворе й худорляве, як у багатьох.

- Щось іще? – спитала вона, ховаючи фотокартку.

- Кх-х... Детальні інструкції будуть пізніше. Зараз, передусім, потрібно влаштувати вашу поїздку. Займіться цим негайно. 26 січня ви повинні будете співати там. Це головне.

- Я зрозуміла, - Лисиця змусила себе говорити спокійно. – Я старатимусь.

Хлопчик кивнув, усміхнувся. І видихнув із грудної клітки задавлений хрип, від чого його обличчя з сердитого зробилося розгубленим і сумним.

- Заради Бога, у вас не знайдеться чогось зогрівального? – ледь чутно схлипнув він.

- Коньяк, - хмикнула вона. - Будеш?

- Якщо тільки додати його до чаю.

Вона недовго рухалася кухнею, поки готувала чай, плеснула туди коньяку, що завжди був у її домі, і застигла біля буфета, дивлячись, як хлопчик жадібно п'є гарячий напій. Видимість хоч якоїсь діяльності відволікала від головного – від того, щоби думати про Руан, 365/Z. Швидко впоравшись із чаєм, хлопчина пішов. Відтоді вона його більше не бачила. І не знала, чи долікував він свій кашель. Потім приходили інші люди.

Лисиця просиділа на кухні до світанку. Пила коньяк, курила і вдивлялася у злі очі Франсуа Діздьє. Вона мучила себе його паспортом, постійно тримаючи при собі. Це було її власним покаранням за те, що Піаніст так і не дізнався, чому вона їздила по шталагах. Він виявився сміливішим і втік майже одразу після її концерту.

А вона запізнилася на кілька місяців. Вона запізнилася на все своє життя.

І все, що їй залишалося, – жити тим, із чого складалося це життя. Чоловіком, який спить у її ліжку, і іншими такими самими, у чиїх ліжках спить вона.

Як вона металася спочатку! Як вона опиралася тому, що десь у глибині душі називала обов'язком! Як відчайдушно прагнула відхреститися від тієї жінки, яку вважали французькою кокоткою для німецьких офіцерів.

Але це теж була вона. Нікуди від цього не втечеш, як би не намагалася. Ця ніч – тому доказ. Вона знову й знову опинятиметься в їхніх обіймах. Бо самої себе в неї більше не було. І знову й знову приходитиме хтось, хто знає, що її двері на кухні не зачинені.

- Щасливого Різдва, любий, - защебетала Лисиця, забираючись під ковдру. – У мене є для тебе подарунок.

- М-м-м?

Вона легко пробігла пальцями по його грудях, немов по клавішах рояля, і прошепотіла йому в губи:

- Але спочатку поцілуй мене.

Він перекотився набік і поглянув на неї. Сонні, бляклі очі почали набувати осмисленого виразу. Усмішка розповзлася його обличчям, коли він нарешті зрозумів, про що вона говорить.

- До ранку минулося? – спитав німець, притискаючи її до себе.

- При денному світлі все виглядає інакше, - усміхнулась вона. – Мені треба трохи відпочити. Але до середини січня я знову зможу виступати. Обіцяю.

- І свого рішення не зміниш?

- Ні, - вона обійняла його за шию й міцно поцілувала.

Рано-вранці 26 січня він проводжав її на аеродром, звідки вона вилітала до Руана. Він усміхався, був веселий, казав, що почувається наче імпресаріо відомої французької співачки. По суті, він мав рацію. Без нього вона ніколи не могла б розраховувати на те, щоб мати можливість стільки виступати. Без нього вона взагалі не змогла б нічого зробити. Достатньо було його слова, щоб її випустили туди, куди їй потрібно.

- Твої співвітчизники й досі хочуть тебе чути. Як і мої, - прошепотів він їй на вухо, коли вони підійшли до злітної смуги.

Лисиця знала про це. Як знала й те, що вже цієї ночі в неї буде чудова нагода покінчити з усім. Один необережний крок – і її немає. Хіба мало що може піти не так? Але все пішло так. Так – що вже ввечері 28 січня вона знову впивалася коньяком у своєму будинку – яке щастя! – на самоті.

І знову були дороги. Безкінечні дороги, потяги, літаки. Аж до кінця війни. Аж до останнього подиху. Головним виявився єдиний потяг, що прямував із однієї епохи в іншу. Париж – Брест – через Ренн. І на нього треба було встигнути лише раз у житті.