Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Як відомо, від Ренна до Бреста не більше трьох годин по рейках. За цей час можна здрімнути, прочитати кілька розділів цікавої книжки або збожеволіти. За збереження власного глузду в цілості Піаніст не ручався. Розмірене постукування коліс здавалося тортурами. Щастя, що діти позасинали, інакше весь вагон стояв би догори дриґом.

Як і казав, додому він повернувся пізно. Незважаючи на Святвечір, Лисиця мала б спати. Вона ніколи не чекала його після концертів. Він приходив глухої ночі й падав поруч із нею, іноді навіть не роздягаючись, що жахливо дратувало її зранку. У нього було безліч звичок, із якими вона не бажала миритися. У неї – лише одна, з якою не міг миритися він. Вона ніколи не пам’ятала про його кохання до неї. Наче уявляла, що вони собі все вигадали.

«П’ять років – задовгий термін для вигадок», - говорив він їй, не промовляючи вголос.

«П’ять років – достатній термін, аби все минулося», - відповідала вона, теж мовчки.

Зараз Лисиця йому не вірила. Та чи вірила хоча би день?

Але все ж таки віолончелістка існувала. У його житті існувала віолончелістка. Вона сиділа в куточку зі своєю віолончеллю й дивилася на нього так, як дивляться на Бога. Що тут приховувати? Піаніст все ще не позбувся марнолюбства. Йому все ще подобалося, коли ним захоплюються. Чи річ була в тих великих круглих очах дівчати на двадцять років молодше за нього? Може, все просто – на нього вже давно ніхто не дивився такими очима?

Дівчина з віолончеллю прийшла до оркестру навесні. Він ставився до неї так, ніби опікувався дитиною. Вона була талановитою. І все в ній нагадувало йому про змарнований час. Викликало почуття трепету і жалю. І нескінченної любові – до музики.

Лисиця злилася. Злився і він, бо не бачив причини, чому вона перестала його розуміти. Так тривало аж до самого Різдва. До тієї самої сорочки з помадою біля коміра. Дівча послизнулося на східцях. Він підхопив. Безглузде, наївне, нісенітне пояснення школяра, якому потрібно виправдатися за погану оцінку перед батьками. А батьки й без слів знають усі його хитрощі. Навіть не припускаючи думки, що, може, хлопчик не бреше. Втім, виправдовуватися Піаніст ніколи не вмів. І цього разу навіть не намагався.

День минув нервово.

Репетицію провалили. Концерт вийшов зібганим. І Піаніст щиро жалкував, що грали його симфонію – чуже зіграти було б простіше.

- Коли я вперше почула її по радіо, я плакала, - сказала Віолончелістка після концерту. –Тоді мені й на думку не спадало, що колись доведеться виконувати її на одній сцені з вами.

- І які враження? – поцікавився Піаніст. Симфонія не мала великого успіху, але встигла промайнути в радіоетері – і це було найбільшим його досягненням. Вони інколи грали її в їхньому тепер уже рідному театрі. На цьому все. Піаніст не плекав ілюзій.

- Не знаю… - всміхнулася Віолончелістка трохи розгублено. Казати, що вийшло кепсько, вона не мала права.

- У мене – жахливі. Сьогодні ми не впоралися, тож нема чому тішитися. Щасливого Різдва!

Він вийшов на вулицю. Мороз був не надто сильний. Весь день, не припиняючи, падав сніг. Так дивно, мовби одразу на рік уперед. Він шкодував про безліч речей. Найбільше про те, що одного разу йому поталанило – з цією клятою музикою. Який з неї зиск, коли Лисиця ніколи її не чула? Вона було присвятою їй. Як і все його життя – присвятою їй. А вона не чула ані музики, ані життя.

Усі ці роки – їхні щасливі, бентежні, прекрасні роки – в нього була музика. В неї були спогади. Вони обоє давно перестали скрикувати ночами. Вони ніколи не говорили про той день у шталазі, крім єдиного разу – коли він повернувся до потяга. Вона думала, що він і не сходив. Він знав, що ніколи їй не розкаже, що повернувся. Що бетон перону довгих десять хвилин приковував його до себе. Про той сизуватий ранок у димці поїздів та його сигарети вони також не говорили. До сорочки з відбитком помади на комірі.

Піаніст ризикував своїм серцем, залишившись із нею. І разом з тим знав завжди – поверни усе назад, він робив би те саме. Тому що бодай раз у житті варто ризикнути. І без цього надто довго зволікав. Аж поки не почалася війна, яка розділила їх і зробила єдиним цілим.

То що ж дало йому право забути про друге і згадати про перше – нехай і на мить? І чи є надія, що це не повториться?

Завжди буде її відраза до музики. Її страх перед помадою на його сорочках. Її дурненьке, ніжне, неймовірно рідне буркотіння зранку, коли він завалювався спати, не роздягаючись.
І як він забув про це? Чому він дозволив собі забути? Адже вона ризикувала не менше, знаючи, що завжди будуть його музика, його захоплення, його нічні чування там, куди вона ніколи не прийде. Вона так само одного разу наважилася – того дивного, небуденного вечора, коли з’явилася в Бернабе, де танцювали коф-а-коф. І більше – ніколи. Бо це теж був маленький подвиг. Майже такий, як портрет Франсуа Діздьє на посвідченні в її сумочці. А може, й незрівнянно більший. Бо вона знала, на що йде. Вона знала Піаніста.

І вони обидва вміли виживати на тій осатанілій війні. І вони обидва більше за все на світі жадали миру. Здавалося – щойно припиняться смерті, і все повернеться, як було. Але навіть в найжахливішому сні вони не уявляли собі, що жити, коли мир, їм буде набагато важче. Правила змінилися. Вони змінилися. Їхні рани невідновно змінили їхню реальність. І Лисиця поранена набагато жорстокіше за нього. Він чоловік. Він повинен був рятувати її. Господи боже, але якби ж він лише знав, що мир після війни страшніший за всі пережиті ним втрати!