Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Світанок ще не настав,
а земля вже знала, що щось буде.

Вона дихала важко, вологістю, що проступала з-під снігу,
пахла гнилою травою, кров’ю курки, яку не встигли зарізати, і золою, яку ще не встигли змити дощі.

Хата Литовків мовчала.
Вікна — наче закопчені очі старого коня: бачать, але не впізнають.

Ульяна встала першою.
Плечі трохи зігнуті, як у жінки, що несе кошик, навіть коли його нема.
Підійшла до печі. Відчинила заслінку.

Там — не жар. Там — пам’ять.

Максим натягував кожуха.
Повільно. Як людина, яка вдягає не одяг, а роль.

— Диви, — сказала мати. — Вітер сьогодні не з поля. Іде знизу. З яру.
— Добре, — відповів.
— Ні, сину. То недобре. То вітер не свій. Він із землі. А звідти — нічого доброго не дме.

Коли він вийшов надвір —
мороз вже не кусав. Але щось шкрябало по щоках.

Не вітер. Не холод.

Погляд.

Село ще не встигло прокинутись.
Але деякі хати вже парували — хтось варив бурякову шкірку, хтось — кору.
Деякі ж — не диміли вже давно. Їх обминали мовчки. Бо якщо з труби не йде дим, значить…

Максим ішов городом.
У руках — дві порожні торби, замаслені, залатані. В кишені — залізна ложка, загнута на кінці.
Колись нею Павло чистив консерви. Тепер нею копають землю.

Ольга йшла слідом.
У кожному її кроці — засідка.
У руках — клунок з рушниками. Пусті.
Але в них мали загорнути останнє, що ще мало запах м’яса.

— Макс, — прошепотіла. — А ти думаєш… вони вже знають?
— Вони — знають усе.
— Тоді чого не приходять?
— Бо бояться нас більше, ніж ми їх. Ми — не померли. А такі — небезпечні.

Вона зупинилась. Дивилась на нього. Очі — темно-карі, глибокі, як криниця в суху осінь.

— Я не боюсь померти. Але боюсь…
— Чого?
— Що ніхто не запам’ятає, як ми тримались.

За селом — дерева стояли, як охоронці.

Сосни в посадці росли під кутом. Кожна — нахилена трохи вбік. Ніби намагалась не бачити, що робиться на тому боці.

Кладка через Грунь була ще ціла.
Максим ступив перший.
Ольга — слідом. Тріснуло.

— Стій, — сказав. — Тут новий слід.
— Наш?
— Не наш. Легший. Акуратний.
— Шпиг?
— Або хтось, хто вміє ходити між життям і доносом.

Перейшли мовчки.
На тому боці — яма. Схованка.
Сірий мох. Злежаний сніг.
Здалеку — ніби нічого.
Але зблизька видно: гілки порушено. Хтось торкався.

Максим присів. Розгріб. Заліз рукою. Глибоко. На дні — ще дві бочки. Одна майже порожня. Інша — важка. Холодна.

— Бери оту. Заверни в рушники. Не шарпай. Тихо. Як дівчину на весіллі.

Вона посміхнулась. Але тільки очима.
Руки робили, що треба.
Обличчя було камінь.

І тут…
Вони обоє зупинились.

— Чуєш?

У лісі — хруснуло. Раз. Потім — другий.
Третій — ближче.
Потім — тиша. Глуха. Ненормальна.

— То не звір, — сказав Максим.
— Ні, — відповіла вона. — Звір не мовчить після того, як хрущить.

І тоді вони зрозуміли.
Їх бачать.
Не вперше.
Можливо — вже зараз.
Можливо — ціляться.

Максим підвівся.

— Несемо. Не швидко. Не повільно. Як йдуть ті, хто нічого не боїться.

І вони рушили.
І за їхніми спинами — **ніч.
І в їхніх руках — не просто їжа.

А **зерно.

З якого потім виросте пам’ять.

Якщо буде кому її зберегти.**

Бочка, обгорнута в рушники, важила більше, ніж тіло.
Ольга йшла попереду.
Максим — позаду.
Кожен із них ніс не просто ношу.
Кожен ніс відповідальність.

Руки в неї терпли, але вона не скаржилась.
В грудях — не страх, а напруження — як у струні, що от-от порветься.

Ліс стояв навколо — мов глядач.
Сосни не шелестіли — прислухались.
Десь угорі каркнула ворона, але так глухо, ніби з-під води.

Максим поглядав на кожне дерево.
В його уяві кожен стовбур міг бути тілом.
Кожна тінь — очима.

— Олю, — прошепотів.
— Я чую.
— Ідуть?
— Ні. Але пильнують.
— Тоді не зупиняйся. І не говори більше.

Вони вийшли на вузьку стежку,
що вела від яру до кладки.
Тут — очерет по обидва боки.
Тут є де сховатися. І зникнути.
Назавжди.

Ольга пригнулася, вивернулася плечем.
Бочка зачепила очерет — той засичав, як змія.

— Швидше, — прошепотіла.

— Ні. Повільно. Якщо біжиш — тебе бояться. Якщо йдеш — тебе вивчають.

У неї мимоволі стислося обличчя.
Брови зійшлися. Очі — в тінь.

— А я не хочу, щоб мене вивчали.
— Зараз — мусиш.

Кладка — перед ними.
Очерет навколо — густий, ніби ліг спати.
Але Максим помітив погляд.

Десь ліворуч, за деревом, щось блиснуло.
Ледве-ледве. Як око. Як скельце. Як…
Бінокль.

Він спинився. Зробив вигляд, що перев’язує бочку.

— Іди першою. Повільно.
— А ти?
— Наздожену.

В її обличчі — страх. Не за себе. За нього.