Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

— Максе…
— Тихо. Не зараз. Іди.

Вона ступила на кладку.
Дошки під нею скрипіли тонко, мов душа старої баби, яка помирає в молитві.

Вода — ще під льодом, але лід — у тріщинах. І кожна з них — як лінія долі.

Максим розвернувся.
Погляд — у той бік, де щось блищало.

Тиша. Тільки серце в грудях.
І… знову — хрускіт. Але дуже обережний. Професійний. Людський.

І він раптом подумав:

“А якщо вони не прийдуть сьогодні? А якщо ми самі приведемо їх у хату?”

І ця думка обпекла більше, ніж вітер.

Ольга вже була на тому боці.
Стояла, тримаючи бочку обома руками.
Дихала — рівно, глибоко.
Очі її були широко розплющені,
мовби в них увійшов увесь темний ліс.
І вона його витримала.

Максим ступив на кладку.
Повільно. Метр за метром.
Сокира — за спиною.
Очі — ніби в спину пече, а обертатися не можна. Не зараз. Не тут.

Коли був на середині, зупинився. Прислухався.
Ні звуку. Але серце… не вірило.

За ним — тиша.
Попереду — Ольга.
А десь навколо — очі. Очі, що не кліпають. Очі, що запам’ятовують.

І тільки одна думка крутилася в голові:

“Нести — не їжу. А памʼять. І якщо впадеш — памʼять згасне.”

Він зробив останній крок.
Земля під ногами.
Ноги тремтять.
Але він стояв.

Ольга подивилась на нього.
— Несемо. Але тепер — швидко.

Вони пішли стежкою, не озираючись.
А ті, хто лишився в лісі — знали: ця родина ще жива.
І це — небезпека.