Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Ніч уже відступила, але світло не прийшло.
Було щось середнє — як коли небеса роздумують, чи варто сьогодні давати день.

Півень не кукурікав.
Собака не гавкав.
Навіть вітер, що зазвичай гойдав грушу, стояв — як прибитий.

Максим прокинувся ще до перших звуків хати.
Сів на лаву. Посидів. Пальці — у волоссі. Спина — тяжка, як мішок з кістками.

Сава вже не спав. Він лежав, розплющеними очима впершись у стелю.
Не ворушився.
Але відчував. Увесь простір. Всю тишу.

— Сину, — прошепотів.
— Чую.

— Буде.

— Коли?

— Сьогодні.

Обидва знали — не питають про дощ, не про тепло.
Питають — про кінець.

Уляна вийшла на двір.
Боса.
Перший раз за цю весну.
Сніг уже зійшов, земля — сира, холодна, але жива. І вона це відчувала під шкірою.

У руках — порожній відерник.
Але в жесті — гідність, що ще не здається.

Ольга розпалювала піч.
Повільно. Обережно.
Не щоб варити. А щоб відчути тепло. Хоч трохи. Хоч у стінах.

Маленьке полум’я вогника тремтіло,
і вона ніби бачила в ньому себе.

— Не горить. — прошепотіла. — Бо знає, що в хаті — тріщина.
І тріщина ця не в стіні. А в нас.

І тоді —
три удари в браму.
Глухо. Ритмічно. Впевнено.

Не як гість. Не як сусід. Як власник.

Максим не побіг.
Він встав — повільно.
Підійшов до вікна.
Подивився.

Біля тину стояло троє.
Двоє у шинелях. Один — у цивільному.
Один — з портфелем. Це був найстрашніший. Бо він не носив зброї. Він носив списки.

— Відчиняй, — сказав Сава.
— Тату…
— Відчиняй. Ми — вдома. А хто вдома — того не ламають.

Двері скрипнули.
На порозі —
Григорій Івлєв.
У цивільному. З посмішкою.

— Доброго дня, — сказав він. Голос м’який, плаский, московський.
— Хата ваша?
— Моя, — відповів Сава.
— Сім’я — вся тут?
— А де ж їм бути?

Івлєв увійшов як той, хто вже тут був.
Очі — спокійні. Занадто.
Він дивився не на людей. На речі. На стіни. На тіні.

Один із солдатів залишився надворі.
Інший — пройшов до комори. Ні слова.

— Маємо перевірку.
— За що?
— А ви не знаєте?

Пауза.

— Хтось повідомив, що ви маєте запаси.
— А ви не думали, що у вас **язиків більше, ніж людей?
— Ми не думаємо. Ми виконуємо.

Ольга стояла біля печі. Руки — в фартусі. Погляд — прямо в Івлєва.

— В хаті — нічого.
— То ви не проти, якщо ми перевіримо?

Вона не відповіла.
Лише трохи нахилила голову. Як жінка, яка вже бачила, як нищать.

Пошук тривав годину.
Вони переглянули кожен куток.
Ліжка. Клуню. Комору.
Підвал — не відкривали. Бо не знайшли.
Але Івлєв… стояв.
І ніби чекав.

Чекав, що хтось зірветься.
Що хтось скаже зайве.
Що хтось видасть себе — поглядом, рухом, диханням.

— Максим, — звернувся він. — А ти у нас — молодий.
— Такий, як є.
— Сильний. Ходиш часто в ліс. Полюєш?
— Там нема звіра. Тільки ми.
— А от-от будеш там ловити не зайця. А своїм носом — запах мʼяса.

І тиша стала нестерпною.

Івлєв підійшов до столу.
Поклав записник.
Ручку.
Подивився.

— Я залишу це тут. Може, згадаєте, якщо що.

І вийшов.
Не різко.
Не стрімко.
Як той, хто впевнений, що ще прийде. І вже — не питатиме.

І коли двері зачинились —
ніхто не дихав.
Навіть вогонь у печі — згас сам.

Максим сів.
Поклав руки на стіл.
Поглянув на записник.
І тихо сказав:

— Ми вже не ховаємось. Ми — в прицілі.
Коли двері зачинились за Івлєвим,
ніхто не вставав.
Ніби підлога під ногами стала тонша, ніж льодок на глибокій криниці.

Уляна спершу опустилась на лаву,
але потім встала — різко.
Очі її блищали — не від сліз, від внутрішнього кипіння.
Руки тремтіли, але не ослабло — а як у людини, яка хоче вдарити.

— “Запас маєте”… “запах м’яса”... ти чуєш, Саво? Вони нюхають, як пси, а самі ж і підкидають слід.

Голос її не був криком.
Він був глухим, здавленим, як у жінки, яка вже поховала — але ще не дійшла до хреста.

Сава сидів, поклавши руки на коліна.
Плечі опущені. Але спина — пряма.
Очі — прикриті. Дихав повільно.

— Він не перший. Але… він дивився, як той, хто вже знає, що шукати.
— Думаєш, хтось сказав?
— Я не думаю. Я… відчуваю.

І тут тиша в хаті знову ущільнилась.
Бо кожен зрозумів: не “хтось” із чужих.
А “хтось” — близький.
Хтось входив. Їв. Спав. І чув.

Максим підвівся. Підійшов до вікна.
Відімкнув фіранку. Подивився.

— Стоїть.
— Хто?
— Один з тих. Біля тину. Наче пішов. А не пішов.

Уляна підійшла ближче.
Подивилась.
Відвернулась.

— Тепер вони не ламають дверей. Вони ламають спокій. Тихо. Постійно.

Ольга ще стояла біля печі.
Пальці її — на попелі.
Вона ніби шукала щось у згарищі.