Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

— Там… вони щось знають. Але не все.
— Як думаєш? — спитав Максим.
— Бо Івлєв… він не питав. Він дивився.
І в очах у нього — не хижака. А гравця.

Вона обернулась.
Обличчя її було тверде.
Очі — живі.
Але глибокі, як яма на могилу.

— Він чекає, коли ми зробимо хибний крок. Самі.
— Щоб сказати: “А ось — докази”.
— Так. Вони не риють яму. Вони ставлять кришку. І чекають, коли ми самі вляжемось.

І тоді Сава підняв голову.

— Тепер… нікому не вірити. Нікому не зізнаватись.
— Навіть своїм? — спитала Уляна.

І він відповів:

— Особливо — своїм. Бо саме ті, хто бачить нас щодня — знають, де болить.

У тиші в хаті щось зламалось. Не тіло. Не дім.
Довіра.
І тепер — у кожному кроці, в кожному слові, у кожному погляді
буде невидима межа.

Максим взяв папірець, що Івлєв лишив.
Поглянув на нього, ніби на гадюку.
Згорнув.
Підійшов до печі.
Вкинув у жар.

Папір загорівся мовчки.
Без тріску. Без диму.
Як той, хто давно знав, що мусить згоріти.

У дверях — хруснув поріг.
Всі обернулись. Але…
Ніхто не ввійшов.

І це було страшніше, ніж коли стукають.
Бо коли не заходять — значить, уже були.