Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Спершу це помітила Варвара.
Вона йшла повз хату старого Демка, несла торбу з лушпинням,
і подумала: “А де ж той молодий? Он той, що приїхав... із листом... як же ж... Петро?”

Зупинилась. Подивилась на вікно. Темне.
У вікні — нікого.

А він же сидів учора. Точно ж! Я ж несла йому теплого. В мисці з червоною тріщиною. Він усміхавсь. Сказав “дякую” — але не по-нашому. А так, ніби ковтав кожне “о”.

Тепер — ні сліду.
Хата — закрита.
Курей — нема. Пса — нема.
Навіть сліди біля порога — затерті.

Варвара нахилилась. Пальцями провела по землі.
Відчула — вчора тут стояли. Вже нема.
А земля не встигає так швидко забути.

Наступного дня в селі теж не стало ще однієї людини.
Олексій Гайдук.
Хлопчина з кінця села. Робив у кузні.
Ходив тихо.
Їв — коли було.
Сміявся рідко, але щиро.
І от — нема.

Казали — пішов по дрова і не вернувся.
Але ні сокири, ні чобіт — не знайшли.
І головне — ніхто не чув, щоб двері за ним зачинились.

Максим почув про це від старого дяка:

— Воно, сину, щось не те. Не по-людськи все.
— А що саме?
— Не зник.
— А що?
— Витерся. Як слово з дощем. Як запах із пам’яті.

І це було страшніше. Бо коли людина померла — її шукають.
А коли стерлась — уже не знають, з чого почати.

Того ж вечора до села прийшов новий.
Молодий.
Чорнявий.
У полотняній сорочці.
Очі — світлі, лагідні.
Мовчазний.
Назвавсь: “Степан. З-під Ніжина.”

Але ніхто не міг пояснити — як зайшов.
Бо на стежках не було слідів.
І хата, де він оселився — раніше була пуста. І всі знали — там хтось ночами грюкає. Але вдень — тихо.

У Савиної хати про це довідались від хлопчика, що носив воду.

— Дядю, а ви чули?
— Що, сину?
— Новий прийшов. А пес сусідський до нього не гавкає.
— І що з того?
— А пес гавкає на всіх. Навіть на свою тінь.

Уляна глянула на Максима.
Той — мовчки стис пальці.
Ольга сказала:

— Ми починаємо програвати, якщо **почнемо шукати відповідь у словах.

Бо тепер усе — в поглядах. І в тиші.**

Тієї ж ночі Максим вийшов на подвір’я.
Сніг уже не лежав, але трава ще не росла.
Земля була гола, сіра, як шкіра хворої людини.

Він стояв і дивився на ліс.
А потім — знову побачив його.

Того самого.
У полотняній сорочці.
Йшов по стежці не залишаючи звуку.
Очі — не ворушились.
Але — бачили. Прямо в нього.

І тоді Максим зрозумів:

Це не просто новий.
Це той самий. Але в іншій шкірі.
І тепер — він дивиться з облич чужого. А шукає — своє.

Він стояв до ранку.
А вранці сказав Саві:

— Тепер не той час, щоб копати сховки.
— А що тоді?
— Копати правду. Бо вона — глибша. І страшніша.

Голод цієї весни був не такий, як зимовий.
Не кусав. Не стискав живіт.
Він просто не відступав.
Був усюди. У воді, в подиху, у корі дерев, що вже не мали жодного смаку.

Люди не вмирали раптово.
Вони розчинялись. Повільно. Як тінь на снігу, що тане навіть без сонця.

В селі казали, що пані з Підлужжя варить глину.
І їсть. Ложкою. Як кашу.
А її малий уже не говорить — тільки очима кліпає.

Вчора його бачили — сидів у курнику. Їв пір’я.
Сміявся. Але без звуку.

Старий Демко вже третю добу сидів на лаві.
Не заходив у хату. Не говорив.
Очі — просто на стежку.
Чекав. Кого? Неясно.
Але сидів так, ніби знав: той, кого він чекає — не з добром.

Уляна вийшла вранці до колодязя —
і побачила в відрі маленьку руку.
Мертва. Кістлява. Без тіла.

Не скрикнула.
Лише обернула обличчя вбік і **сказала до себе:

— Тепер вони вже й воду ділять.**

А “новий” — той, що назвався Степаном,
не їв, не просив, не крав.
Просто був.
Сидів на призьбі. Курив самосад. Дивився на небо.
І все виглядав знайомо.

Один казав:
— Та я ж бачив його три тижні тому на ярмарку.
Інший:
— Та ні, то був у Степанівці. Але той — хромав.

А третій:
— Мовчіть. Він не з наших.
Але чому тоді пахне димом, як наш? Чому ходить стежками, які знають тільки ми?

Максим ішов селом і помітив:
люди почали говорити пошепки. Але не про нього. А біля нього.

— Вони вже знають, — шепотіла одна.
— Та хто ж з нас? — питала інша.
— Той, хто мовчить найкраще.

І в цих словах було щось моторошніше, ніж грім.

Ольга вийшла по воду — і раптом спинилась.

На межі городу, на піску, хтось виклав камінцями коло.
Всередині — хрест із кори.
А на хресті — пір’їна. Біла. Суха.

Вона стояла довго.
Руки опустились.
Потім обернулась і мовила:
— Хтось нас поминає. Але ми ще не вмерли.

Ввечері, коли всі сиділи в хаті,
Ольга зайшла до комори —
і побачила на полиці миску з лушпинням, якої не ставила.
А під нею — був клапоть полотна.
Той самий, із хрещиком вишитим по краю.
Її. З весілля.