Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Ми домовилися зустрітися в ресторані, де було доволі мало людей, ще й до того дуже хороша охорона, яка не пропустить сюди журналістів. А це саме те, що нам зараз потрібно. Я ще досі не знаю, як вмовити Кару поки не подавати заяву на розлучення. Що ж можна такого придумати? Хіба що, я скажу, що загубив свої документи, і поки тягнеться весь цей процес з їх оформленням, я зможу виграти час. Або посилатися на те, що я постійно зайнятий, і просто не встигаю. Я ж тепер крутий програміст, який працює на федеральну програму.

Саме за такими думками я й не помітив, як увійшла Кара та присіла поряд. Як завжди прекрасна. Я чи не вперше нормально її роздивився. Гарне обличчя, струнка фігура і цей неймовірний погляд. Таке відчуття ніби вона бачила мене наскрізь. І від цього ставало навіть якось незручно. Невже вона може здогадатися, що я працюю на ФБР? Та ні, екстрасенсів же таки не існує. Тому, я в це не вірю...

- Перейду одразу до справи. - сказала вона, а потім звернулась до офіціанта. - Мені лате без цукру, будь ласка.

Владна жінка, яка звикла, що їй всі підкоряються. І як я це не роздивився у Лас-Вегасі. Можливо, тоді ми б зараз не опинилися в такій ситуації. Але тоді вона розслабилася, і я бачив зовсім іншу Кару. Можливо, вона і зараз тут. Просто ховається за цією неприступністю. В будь-якому випадку, дівчина для мене лише завдання. І коли це все закінчиться, наші шляхи назавжди розійдуться.

- Я знаю, що ми обидва планували це розлучення одразу по повернення до Нью-Йорку. Але мені потрібно аби ти поки вдавав мого чоловіка. - дівчина уважно дивилась на мене.

- Сонечко, я і так твій чоловік. - нахабно посміхнувся я.

- Так, більше ніколи не смій називати мене так. - буркнула вона, а я відмітив собі, що саме так і буду казати. - Я маю на увазі, ми маємо якийсь час вдавати ідеальну пару перед моїм дідом. Поки я не підготую його до того, що ми з тобою не змогли вжитися разом і хочемо розлучитися. Я тобі добре заплачу.

- В грошах я не потребую. - нам якраз принесли наше замовлення. - А якщо я відмовлюсь, то що? Тебе лишать спадку і всі гроші підуть на благодійність? Ти знаєш, в інтернеті досить багато інформації про тебе. Ніколи б не подумав, що одружуюся з спадкоємицею величезної імперії.

- І що тепер? Ти хочеш отримати частку всього цього? - вона склала руки на грудях.

- Ні, сонечко. - Кара поморщилася. - Єдине, що я хочу — це дізнатися причину. Чому я маю вдавати твого справжнього чоловіка?

Якийсь час вона збиралась з думками. Але все склалося дуже добре, адже я і так вже б погодився через завдання. Та їй не обов'язково знати, що для мене це так само вигідно. Нехай поки це залишиться нашою невеликою таємницею. Та й нехай генерал поки не знає, як мені вдалося її вмовити.

- Дід — це єдина рідна людина, що в мене лишилась в цьому світі. І він вже в досить поважному віці. Я не хочу його розчаровувати. - останню фразу вона майже прошепотіла. - До того ж, якщо ми якийсь час пробудемо разом, буде краще і для іміджу. Навіть як журналісти дізнаються про наші п'яні пригоди, це стане підтвердження того, що рішення було обдуманим.

Здається, вона ту причину розповіла лише для того, аби не показати те, наскільки сильно переживала за свого діда. І це навіть змусило мене посміхнутися. Все-таки, в цієї залізної жінки є серце. Може, ми навіть і знайдемо якісь позитивні сторони в цій ситуації.

- Добре, я згоден побути твоїм чоловіком якийсь час. - вона видихнула. - Але ж ми маємо жити разом. Бо це буде якось дивно, що одружена пара бачиться лише раз у день десь у кафе, або ще рідше. І так, гроші мені твої не потрібні, я достатньо заробляю, аби забезпечити не лише себе.

- Сьогодні ввечері дід хоче бачити нас вдвох на вечері. Ми маємо виглядати щасливими та закоханими. До того ж, ти маєш виглядати пристойно. - вона окинула мене поглядом.

- А що зі мною не так?

Я був вдягнений у джинси, блакитну сорочку та кеди. І що їй не сподобалося? Та не говорячи нічого, вона покликала офіціанта. Та розрахувався я сам, адже не хотілось втрачати свою мужність. Все-таки, я добре заробляю бувши агентом ФБР, та в стані заплатити за себе та свою дружину. Ох, яке гарне слово, і пасує їй. До того ж, я маю додаткові витрати для цієї справи. І сума там кругленька на цей місяць.

Кара приїхала на таксі, тому, сівши в мою машину, вона почала показувати дорогу. Згодом ми приїхали в якийсь дорогий на вид магазин, де мене чекали дві години пекла. Я мав переміряти купу костюмів, обираючи, який мені пасуватиме найбільше. Звичайно, моєї думки ніхто не питав. От і мінуси подружнього життя. Особливо, коли дружина — це Кара Ріддель. Ну добре, цього разу я їй піддамся, адже вона і справді має бездоганний смак. Але так не буде завжди. В нашій тимчасовій родині пануватиме демократія.

Таки обравши костюм, мене одразу ж змусили перевдягнутись в нього, склавши речі у коробку, яку я закинув на заднє сидіння. На годиннику була вже сьома вечора. Це значить, що в нас лишилась ще ціла година. Сорок п'ять хвилин, якщо бути точнішим, адже Кара ненавиділа запізнюватись. І цей час вона витратила на пошук ідеальної краватки. І оце задля цього я маю їхати на інший куточок району? Серйозно?

І справді кажуть, що багаті люди ніби з іншого світу. Світу, до якого я, напевно, ніколи не звикну..