Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

От же стерво… Всі соки з мене вичавила за ці роки. Постійно їй щось не так. Тільки й може, що бити та принижувати. Хоч піклуйся про неї, хоч дражни — ефекту ніякого. Їй просто не потрібен такий звичайний ельф, як я. Можливо, якби я не втратив трон, вона б інакше сприймала мене? Адже першим її чоловіком був король вампірів, потім у неї був роман з дияволом, і врешті-решт, вона завагітніла від Бога. Запити у неї все зростають. Ненавиджу її! Ненавиджу… і люблю водночас. Проте, що б я не робив для неї, я ніколи не зможу конкурувати з богом. Це мене виводить з себе.

В той день, коли вона прокинулась після 11 тижнів, замість того, щоб радіти, я напився ще більше і блукав по порожньому місту. Здавалося, ніби весь світ застиг навколо мене. Порожні вулиці з такими ж порожніми будинками… Жодної живої душі в радіусі кількох кілометрів, крім нас двох. Тільки ми та ці порожні вулиці, які осінь наповнила жовтим листям. В ньому також не було душі. Я блукав по вулиці, стискаючи пляшку в руках і думав про те, що більше не хочу повертатися до неї. Не хочу бачити більше її обличчя та чути її голос. Немов всередині мене щось перегоріло, коли вона дала мені ляпаса на тому клятому полі. Краще б просто дала…

Мабуть, доведеться змиритися з тим, що решту свого життя я так і залишусь самотнім вовком. Хоча, якщо так подумати, в Айрісвілі в мене залишилось повно фанаток. На щастя, після того дня Міхаель більше не зʼявлявся на тому полі. Тож брехня Елізи про те, що я виконав завдання, стала більш правдоподібною. Адже ніхто більше не зникав.

Проте, блукаючи містом, я час від часу бачив богиню смерті. Вона стояла за магічним бар'єром, не в силах потрапити до міста. Тож я міг казати їй все, що завгодно. Вона не була здатна дотягнутися до мене своєю косою.

І, згадавши про богиню смерті, я подивився на пляшку. Вже порожня. Кинувши її на землю, я пішов убік місцевого торгового центру. Було багато різних вивісок, плакатів і лампочок. Востаннє я бачив щось подібне ще до падіння старого світу в якомусь людському місті, куди возив мене Флокс. Тоді він показував на танцюючий натовп і казав, що це від диявола, що люди нечисті, і я мушу їх ненавидіти. Дурний релігійний фанатик. Втім, його дивні погляди не завадили йому вірою і правдою служити моєму батькові.

Батько ніколи мене не любив. За будь-якої нагоди він наказував мене бити палицями. Часто повторював, що так він загартовує мою волю та силу духу. 

Коли він помер, я подумав, що це мій шанс довести всім, і в першу чергу собі, що я кращий за нього. Його смерть стала для мене сигналом до дії. Я вирішив за будь-яку ціну врятувати свій народ і уклав угоду з дияволом. Диявол поставив клеймо мені на лоба, як підтвердження нашої угоди. Я погодився на це, не роздумуючи, бо вірив, що лише таким чином зможу захистити всіх. 

Але з’явився Флокс, який знову почав нести якусь дурню про нечистих і одержимих. Він завжди був релігійним фанатиком, але цього разу його переконання стали ще більш небезпечними. На цей раз він був переконаний, що нечистий — я. Тож Флокс зібрав всіх ельфів і вмовив їх стратити мене вранці. Але кілька священиків допомогли мені втекти. Вони дали мені одяг чинця та зілля, яке трохи змінило мою зовнішність. Тільки ельфійські вуха залишились. Через них мене спочатку дуже холодно зустріли в Айрісвілі. 

Казали, що ельфам тут не місце. Кілька разів на мене пробували напасти, але я не поспішав йти. Мені просто не було куди йти. Я був чужим серед ельфів. 

Я бачив, що Елізі також не було куди йти. Вона виглядала так само самотньою і загубленою, як і я. Тож я запропонував їй залишитись зі мною. Вона погодилась. Через якийсь час до неї прийшли інші вампіри. Вона почала виконувати різні доручення роду. Проте часто робила і те, що хотіла сама.  Вірніше сказати, майже завжди вона робила те, що хотіла сама. Тож коли вона сказала, що її вигнали, я подумав, що це цілком логічно, і почав сміятись. Її обурила така моя реакція. Пізніше я зрозумів, що вона вагітна, і подумав, що тепер у мене точно є шанс довести їй, що я насправді не такий вже і поганий хлопець.

Але, якщо подивитись правді в очі, у мене ніколи не було шансів. Вона просто не бачила в мені чоловіка. Я був для неї бовдуром, братом — ким завгодно, але точно не чоловіком. В кращому випадку, я був для неї джерелом ресурсів та додатковим захисником. Вона ніколи не дивилася на мене так, як зазвичай дивляться на потенційних наречених. І вона точно ніколи не відчувала до мене того, що можна назвати справжньою прихильністю чи коханням. Я завжди був для неї лише зручним варіантом, на який можна покладатися, коли потрібно. Чи влаштовувало мене це? Звісно, ні. Я відчував глибоке розчарування і образу від того, що вона бачила в мені лише корисний інструмент. Тому я і псував їй час від часу нерви, щоб вона хоча б так помітила в мені особистість.

Проте, коли я стояв перед нею з пораненою рукою, стікаючи кров’ю, а вона продовжувала принижувати мене, ніби не помічала, наскільки мені боляче, я зрозумів, що так більше не зможу. Потрібно тікати від цієї жінки якнайдалі. Її байдужість до моїх страждань була останньою краплею. Вона навіть не спробувала допомогти, не виявила жодного співчуття. Та я не міг піти, поки вона спала. Міхаель наказав дочекатись її пробудження і переконатись, що з нею все гаразд. Тому я терпів, вичікував, хоча це було нестерпно важко. 

Що ж, тепер я точно знав, що з нею все гаразд. Вона прокинулася і була в порядку, хоч і бездушна, як завжди. Тому я взяв кілька пляшок з холодильника і, подивившись на те, як на тому місці з’являються нові, я попрямував убік бар'єру. Осінній вітер вже пронизував до кісток, а я все ще ходив у майці та легких штанях. Байдуже, якщо захворію. Цього все одно ніхто не помітить. Холод проникав до кожної клітини мого тіла, але це було дрібницею у порівнянні з тим, що відчував усередині.

Поставивши пляшки на землю, я відкрив одну і почав пити її з горла. Тіло заповнилося приємним теплом всередині, наче й не було ніякої осені. Випивши все до останньої краплі, я взяв решту і пішов далі, кинувши порожню пляшку на землю. Бар'єр ставав все ближче. Я рішуче крокував до нього. Тільки інколи зупинявся, щоб спорожнити свій сечовий міхур. Коли залишилось лише кілька кроків, відкрив ще одну пляшку і подивився на землю. Було ще дві...