Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

За кілька хвилин я був вже за бар'єром. Почуття свободи змішувалося з невизначеністю, викликаючи в мені дивне хвилювання і страх. Нарешті я вийшов за межі, які стримували мене так довго. 

——— Так, а далі куди? — почав озиратися навколо. — В який бік Айрісвіль?

Визнаю, спочатку було важко в Айрісвілі. Коли я вперше прийшов туди, мене зустріли вороже. Місцеві жителі не довіряли мені і боялися, що я принесу з собою лихо. Вони кидали в мене каміння, і проганяли з міста. Тому я намагався з'являтися там якомога рідше і проводив більше часу в лісі, де мене ніхто не турбував.

Та все почало змінюватися після того, як врятував важливого дядька з їхньої міської ради. Одного разу, гуляючи лісом, я почув крики про допомогу. Виявилося, що на одного з впливових людей Айрісвіля напало дике звіря. Не роздумуючи, я кинувся на допомогу і, використовуючи свої магічні здібності, врятував його від неминучої смерті. Цей вчинок змінив ставлення до мене. Після цього я зміг вже спокійно ходити вулицями. Хоча люди і перешіптувалися за моєю спиною, але більше не чіпали. Вони просто обходили мене стороною, наче я був привидом, який не заслуговує їхньої уваги, але й не становить загрози.

Через деякий час у місті розпочалася епідемія. Люди почали хворіти на дивну хворобу, і ніхто не знав, як її лікувати. Я виявився єдиним, хто зрозумів, як це зробити. Використовуючи свої зілля, я врятував багатьох. Цей подвиг зробив мене ще більш шанованим серед місцевих. Після цього до мене почали звертатися за допомогою. Хтось приносив гроші, хтось — коштовності. Були й ті, хто розплачувався їжею. Он нещодавно барана притягли. Хоча в нього було смачне м’ясо. Тож, мабуть, на барана все ж такии не варто скаржитися. Зрештою, цей дарунок був знаком визнання і вдячності.

Мої думки знову повернулися до реальності, коли я випив ще одну пляшку. Алкоголь почав діяти, і я відчував, як тіло поступово стає важчим. Я взяв останню пляшку і, міцно стиснувши її, пішов вперед, намагаючись знайти хоч якийсь сенс у своєму безцільному блуканні.

——— До дідька цих жінок! Геєм стану! — вигукнув я у відчаї.

Не знаю, скільки я йшов, але, врешті-решт, впав на землю і почав дивитися на зірки. Вони були яскравими і мерехтливими. Перед очима все кружляло, і я відчував, як світ навколо мене розпливається в якомусь незрозумілому калейдоскопі. Не було сил встати. Я просто лежав, коли раптом почув чийсь голос.

——— То ти все ж таки вийшов за бар'єр?

З великими зусиллями перевів погляд, намагаючись зрозуміти, хто говорить. Переді мною стояла богиня смерті. Вона виглядала зовсім інакше, ніж зазвичай. На цей раз вона була без коси. Стояла в легкій літній сукні, яка облягала її тіло і підкреслювала всі вигини. Її образ був майже неземним. Сукня була короткою і кожен раз, як дув вітер, я міг бачити її білизну, що лише підсилювало моє збудження.

Спробувавши сісти на землю, відкрив останню пляшку і почав пити, не відводячи очей від її сукні, що хвилювалася у такт вітру. Вона сіла поруч, злегка роздвинувши ноги. Її присутність викликала у мене хвилювання, яке змішувалося з п'яним забуттям.

——— То ти допоможеш мені позбутись дитини? — запитала вона, коли я відверто дивився на її гладенькі ніжки і на все, що було вище.

Колись подібні маніпуляції використовувала її сестра. Тепер Латерія вирішила таким способом перетягнути мене на свій бік. Напевно, зрозуміла, що іншого способу вже немає. Іноді відчай штовхає на дуже дивні рішення. 

Та, можливо, вона просто знала, що саме зараз мені потрібне хоч якесь тепло і розуміння, навіть якщо воно було лише грою. Я відчував, як моє серце стискалося від болю і самотності, і вона, здається, теж це відчувала. Вона скористалася цією слабкістю, знаючи, що я не зможу встояти.

Викинувши пляшку, я покірно поповз в її бік і почав стягувати з неї трусики. Кожен мій рух був обережним і невпевненим, ніби я боявся, що вона передумає. Відчував, як її тіло реагує на мої дотики, і це лише підігрівало мої почуття. Не впевнений, що буду виконувати її накази, але того вечера вона була не проти. Її погляд говорив більше, ніж слова. Тож чому б і ні? Її тіло було гарячим. Її дихання — швидким, і я відчував, як хвилі пристрасті накочуються на нас одна за одною.

Ми кохались, немов навіжені, всю ніч посеред осіннього лісу прямо на землі. Її руки ковзали по моєму тілу. Її губи знаходили мої у темряві, і кожен новий рух викликав у мене хвилі задоволення. Її голос, тихий і збуджений, додавав цьому моменту особливої краси, а волосся, розкидане по землі, здавалось вінцем навколо її голови. Лише інколи ми робили перерву, щоб я міг відійти до кущів. Та потім швидко набирали темп, наче боялися втратити щось важливе. Не знаю, чи то алкоголь на мене так вплинув, чи справа була в тому, що я був з богинею, але я майже не втомлювався і міг продовжувати стільки, скільки вона казала. Її вимоги здавалися нескінченними, і я відповідав на кожну з них, відчуваючи, як з кожним рухом наші тіла зливаються в одне ціле. Стільки, скільки їй було це потрібно, і навіть більше. Ми були, немов двоє божевільних. Здавалося, що увесь світ належав тільки нам.

Лише під ранок Латерія залишила мене у спокої. Її дихання було важким, але задоволеним. Я відчував, як кожен м'яз у моєму тілі почав нарешті розслаблятися. Це було ніби зняття важкого тягаря, який я ніс цілу ніч. Її дотики, сповнені пристрасті, все ще залишали відбитки на моїй шкірі. Але я відчував, як поступово спадає напруга, що накопичилася за цей час. Тож я допоміг їй застебнути сукню, ніжно поцілувавши спину. 

Її очі, наповнені задоволенням і владністю, дивилися на мене, переконані, що я зроблю все, що вона хоче. Вона зникла. Та я не поспішав повертатися назад. Мої думки були плутаними. Я відчував, що потребую часу, щоб розібратися з ними. 

Еліза з Міхаелем нехай самі розбираються зі своїм дитям. Мене це не повинно більше ніяк стосуватися. Їхні проблеми більше не повинні мати для мене значення. Вони —  частина минулого, яке мені потрібно було залишити позаду. Моє життя потребувало нових починань.