Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Та от уявляєш, сиджу собі, нікого не чіпаю, спокійнесенько рубаюсь в ігрушку на ноуті… І тут мені приходить повідомлення на лист-шет, і не просто від когось там, а від самого Майка! Власне, де він і запрошував мене на це пречудове свято, ― розвів руками Руслан. ― Відверто кажучи, я аж офігів. Що б це Зимній, до того ж власник Небосталі, писав би мені, звичайному смертному-Єдиному? На грані фантастики же ж!

Діана здивовано вилупилася, усіма фібрами душі відчуваючи капость: думка, що Майк власноруч запрошував Руслана, аж ніяк не вкладалася їй в голові. Тим паче якщо згадати, якими гнівними позирками той його обдаровував…

― Та жартую я! ― розвеселився Руслан, по-дружньому штовхнувши її в плече. І раптом посерйознішав. ― Насправді все просто: мій батько ― Радослав.

― Той самий? ― вразилася Діана. ― Глава Суддів?

― Угу, він самий, ― винувато зиркнув на неї той. ― Здивована?

― Трохи є… ― зітхнула вона і миролюбно додала: ― Але я вже стараюся нічому не дивуватись.

― Тому я й уроки часто прогулював, бо все моє життя, по суті, проходить в Атлантиді… Тобі там обов’язково сподобається, ― раптом перевів розмову на інше Руслан. ― Безумовно, Кригожар ― дуже красивий замок, ― омріяло обдивився він навсібіч. ― Багато чув про нього, але ніколи раніше на власні очі не бачив. Знаєш, завжди мріяв побувати тут. Однак… ― Його пересмикнуло, наче вхопив озноб. ― Холодно тут якось, мов душі немає, чи що. Дивне відчуття… Тобі взагалі як тут, подобається? ― зосередив він на ній допитливий, з домішками турботи погляд.

― Попри холоднечу, загалом непогано. ― «А часом бувало навіть дуже добре», ― подумки додала Діана, мимовіль згадавши гарячі поцілунки під дощем. ― Часу на нюні нема, тепер це мій другий дім, ― продовжила вона, скорчивши байдужу личину.

Невідомо чому, але саме останні її слова не на жарт розбурхали Руслана: миттєво видозмінившись в обличчі, той нахилився над Діаною і спідлоба процідив:

― Кодло Зимніх ― твій дім? Будь ласка, скажи, що ти зараз приколюєшся.

― Слухай… ― знітилася Діана. ― Нічого не поробиш, так вже склалися обставини…

― Ми можемо допомогти, ― перебив він її ледве чутно, взявши за плечі. ― Власне, для цього мій батько сюди, переступивши через гордість, і приїхав: щоб вивезти тебе звідси. Тобі не можна тут залишатися, розумієш? Надто небезпечно!

Отже, підсвідомий здогад Діану не обманув ― таки дійсно хочуть її викрасти звідси. А про наслідки геть зовсім не думають!

― Ні! ― розсердилася Діана, відступивши. ― Нікуди я не поїду. Затям це і татусеві своєму передай!

На мить Руслан завис в прострації, мовби не вірив власним вухам.

― Тільки не кажи, що… ― насилу пережовував слова він, ― не хочеш покидати Кригожар… через його власника? Це верх безумства! ― у відповідь на Діанине мовчання вибухнув він.

― Ні, верх безумства якраз те, що ви збираєтеся зробити, рятівники бісові! ― розпалилася до краю Діана. ― Війни захотілося? ― виплюнула вона йому в обличчя. ― Кровопролиття?

― Та ми просто хвилюємося за тебе! Всі Судді з племені Єдиних збентежені твоїм становищем.

― Та засуньте ви своє хвилювання знаєте куди!.. На кону життя мільйонів, Руслане, ― вже стриманіше додала вона. ― І якщо задля їхнього спокою доведеться постраждати тільки мені, погодься, це не така вже й велика ціна за мир.

Не бажаючи слухати нові аргументи Руслана, чому ж їй так небезпечно залишатися в Кригожарі, Діана розвернулася й ледве не бігцем покинула залу. Хотілося побути нарешті-таки на самоті!

― Вони вже страждають! ― кинув їй навздогін Руслан. ― Під три чорти такий мир, який досягається кров’ю!    

***

Годинник пробив десяту вечора. Востаннє обмірявши Діану, яка нудьгувала усамітнено, пильним поглядом, Денис, зморено зітхнувши, покинув залу: час вирушати на призначену зустріч. І чим далі від віддалявся від бального галасу, тим більше гнітюча тиша тиснула йому в грудях. Але він прийняв рішення, тому саботувати пізно.

Вже майже як чотири роки йому на лист-шет приходять повідомлення від невідомого адресанта. Отримавши перше таке повідомлення, Денис неабияк здивувався, ба більше, подумав, що його дорогоцінний старенький лист-шет остаточно накрився. Однак майстер жодної несправності не виявив, крім того, ще й наказав зайвий раз в пристрої самостійно не копирсатися. Пф, здирник! Зайві титани тоді в кишенях Дениса не бряжчали, зате були руки, якими він міг лагодити улюблений лист-шет. Звісно ж, таємно від усіх... І не дай Кровавий Місяць, щоб про це стало відомо хоча б одній живій душі!

Минув рік. Денис вже, було, й забувся про загадкового адресанта, якби не його чергове повідомлення, де той заявляв, що може допомогти в пошуках його рідного батька. Ясна річ, Денис сприйняв це як чийсь злий жарт і тупо ігнорив, побіжно намагаючись виявити місцезнаходження розбишаки. А проте всі його спроби виявилися марними. Беззаперечно, хто б не відправляв йому ті повідомлення, він був сильним та впливовим. Тому одного вечора Денис таки здався. Зрештою, що йому втрачати? Але він не був пришелепкуватим і чудово усвідомлював: за кожну допомогу потрібно платити.

І ось нарешті таємничий адресант повинен вийти з тіні!