Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Городище було обнесене земляним валом з півночі, заходу і півдня, а зі східного боку і без того круті схили підрізували під кутом в 45°. Його площа була поділена ровом на південну і східну частини. У південній частині розташовувалася відносно невелика цитадель — загалом 100 х 140 м. Вона мала муровані з білого каменю стіни та башти. Збереглися фундаменти стін, викладені з плит, внутрішній простір між якими забутовували щебінкою і дрібними каменями на глиняному розчині. Товщина мурів цитаделі місцями досягала 4 м. Плити, слід зазначити, частково обтесали (з лицьового боку) і мали вони досить великі розміри. Вважають, що висота стін могла досягати 10–12 м.

Забудова Салтовського городища свідчить про те, що тут мешкали представники різних племен — алани, булгари. З останніми пов’язують виявлені при розкопках сліди основ юрт. Вони поглиблені в ґрунт на 20–50 см і округлі в плані, діаметром 3–4 м. По краю котловану деколи знаходять ямки від жердин каркаса, які встромляли в землю. Вірогідно, що ці споруди стояли на одному місці досить довгий час.

Окрім юрт, місто прикрашали споруди з каркасною конструкцією стенів, від яких залишаються стовпові ямки по периметру. Вважають, що стіни цих будівель робили з в’язок очерету, обмазуючи усередині і зовні глиною. До речі, такий спосіб спорудження стенів чи не востаннє був зафіксований етнографами на Київщині ще у ХІХ ст. Були серед будов і так звані «напівземлянки», поширені і на поселеннях сільського типу.

Дослідники намагалися знайти у давніх документах назву цього величезного, як на ті часи, міста. Адже, окрім укріпленої частини площею у 120 га, воно мало ще і «передмістя», сліди яких знаходять впродовж 3 км навколо. Поруч були два грандіозні могильники: аланський, з катакомбами (їх згідно з деякими розрахунками налічувалося до 45 тисяч) і булгарський, з ямними похованнями (вірогідно — до 15 тисяч могил). У цих похованнях знайдено предмети, привезені з глибин Азії, Північної Африки, Цент­ральної Європи, не кажучи про Кавказ і Поволжя. Це означає, що місто поблизу Верхнього Салтова відвідували купці, навіть арабські, зазвичай, охочі до опису своїх далеких ­мандрів.

Було б дивно, якби таке велике місто не залишило по собі пам’яті у творах сучасників. Серед міст Хозарії арабськими мандрівниками (а їх мандри датують IX–X ст.) серед інших згадано населений пункт під назвою Сарада, трапляється також назва Савгар. Тюркською мовою, вважають, ці назви могли б звучати, як «Салрада» і «Савгалрт». Деякі фахівці навіть вважають ці назви співзвучними найменуванню селища, розташованого у цій місцевості, — Салтов.

У степовій зоні виявлені також городища менших розмірів, укріплені земляними валами. Їх площа сягає 25–30 га. Є також фортеці, які деколи іменують замками, що зай­мають високі миси. Кам’яні стіни деяких досягають у товщину 4–5 м. Кладка влаштована з двох рядів великих каменів, простір між яким забутовано. Зазвичай стіни утворюють трикутник, що розширюється у бік поля.

Уся ця складна система — кочовища, селища, виробничі центри, фортеці-замки, нарешті міста, виникла не відразу, а була наслідком цілеспрямованих зусиль, склалася через певні історичні події упродовж понад сотні років.

Держава і економіка

У володіннях хозар було встановлено певний порядок військової служби і збору податків. Головними завданнями мешканців «салтовських» городищ і фортець були охорона кордонів і збір данини з навколишніх племен. За порядком від імені кагана стежили намісники. Їх іменували тудунами. Особливо часто у історичних хроніках згадується такий намісник, що діяв у Тавриці, по сусідству з візантійськими володіннями.

Під час розкопок могильників і навіть поселень на землях України археологи знаходять чимало карбованих у Арабському Халіфаті монет — срібних диргемів. Знаходять їх і у скарбах. Трапляються такі монети також далеко на півночі, навіть у Скандинавії. Цікаво уявити собі подорож, яку зробило це срібло, прикрашене незрозумілими пересічним мешканцям Півночі арабськими письменами. Місцеве населення охоче використовувало такі монети як прикраси — деякі мають по два, а то й по три отвори. Після часів римських денаріїв саме диргеми із земель халіфату забезпечили сріблом Європу.

Однак який товар могла запропонувати розорена війною з арабами Хозарія на багатолюдних ринках Дамаску і Багдаду, цих казкових базарах доби «Тисячі й однієї ночі»? На ринках, завалених товарами місцевого виробництва або звезеними туди зі всього світу відважними і заповзятливими Синдбадами-мореплавцями? Мабуть, лише хутра, сильних рабів і красивих рабинь із сусідніх країн. Товар ходовий і прибутковий, навіть надприбутковий — ще з часів непереможних скіфів.

Поляни і сіверяни, що так і не здужали об’єднатися навіть перед наступом ворога, поступаючись державній потузі каганату, років сто з лишком платили дань «по білці з диму». Причому білками справа навряд чи обмежувалася. Торгівля хутром у Багдаді, звичайно, річ вигідна. Але є не менш ходовий, живий товар. Будуть раби і рабині з Півночі йти на ринки Багдаду і Дамаску в обмін на дзвінке срібло. Воно осідатиме у скарбниці каганів Хозарії, їм платитимуть воїнам і ремісникам за послуги і товари. До цього бізнесу долучилися у ІХ ст. і руси, поява яких на хозарському невільничому ринку з «живим товаром» — полоненими у слов’янських землях красунями-дівчатами, так яскраво описана мандрівником Ібн-Фадланом.

У арабських та персидських писемних джерелах того часу можна знайти такі терміни, як «саклаб» і «сакаліба». Одні дослідники вважають, що йдеться про рабів, приведених десь із півночі взагалі, інші — що давні автори мали на увазі саме слов’ян. При цьому доводять, що термін був запозичений з грецької мови. Адже араби мали можливість познайомитися із слов’янами ще у Малій Азії, де певна їхня кількість була розселена у VII ст. серед грецького населення — для охорони кордонів Візантії. Там слов’яни свого часу навіть перейшли на бік арабських завойовників — у відплату за насильницьке переселення імперською адміністрацією з Балкан. Сталося це якраз напередодні появи арабів у цьому регіоні.

Утім важливо знати контекст, у якому використано слово «сакаліба», оскільки йтися може про раба або ж представника певного етносу (або території). Однак подібна тенденція у словотворенні сповна змальовує ситуацію. Проте варто відзначити, що невільничі ринки, судячи з усього, містилися за межами північно-західної Хозарії, на Волзі та у частково контрольованій хозарською владою Тавриці. Що і описали всюдисущі і допитливі арабські купці.

На Сіверському Дінці і на Доні відбувалася зовсім інша торгівля. Тут продавали і купували продукти хліборобства і тваринництва, вино, вироблене у Тавриці, нехитрі ремісничі вироби. Можна сказати, що були відновлені торговельні шляхи доби розквіту Боспорського царства. Монет тут знайдено відносно небагато, більшість — у складі прикрас, тому переважав, мабуть, традиційний натуральний обмін товарами.

Хозари і Київ

Того року, коли на берегах Дніпра урочисто відзначали 1500-річний ювілей Києва, було опубліковано переклад документа, який дослідники іменують «Київським письмом». Його виявили серед рукописів іще років ще за сто до того (а саме 1896 р.) серед давніх паперів та пергаменів, привезених до Британії з Каїра. Автори публікації вважали, що їм до рук потрапив найдавніший документ, написаний у стінах славного граду Кия. На початку цього послання були такі слова: «Ми сповіщаємо вас, громада Києва, про справу, що турбує нас», а на самому листі нібито стояла «віза»