Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

На новий щабель піднялася обробка кольорових металів у VIII–IX ст. Ювелірні вироби демонструють володіння майстрами всіх відомих на той час технологічних прийомів — лиття, штампування, пуансон, карбування та ін. Широко застосовували зернь, скань, гравірування, інкрустацію, позолоту, про що свідчать чудові ювелірні вироби, які здебільшого походять зі скарбів, що значною мірою містять речі місцевого виробництва.

В останній чверті І тис. н. е. формується нова художня культура, безпосередньо пов’язана із соціальною верхівкою. Здебільшого це срібні речі, прикрашені зерню, традиція яких походить від аваро-балканських прототипів. У одязі дружинників, кінському спорядженні, оздобленні зброї простежувалися впливи Хозарії, угорців та інших степових етносів.

Найбільш масовим матеріалом слов’янських археологічних пам’яток є керамічний посуд. Протягом V–VII ст. слов’яни у кожній родині виготовляли ліпний неорнаментований посуд. Його асортимент і форми відображають особливості слов’янських етнічних груп і окремих племен. Переважають горщики, менше сковорідок з невисоким бортиком та дисків-коржівниць, а миски взагалі поодинокі.

Особливістю керамічного посуду заключної чверті I тис. н. е. є виробництво як ліпного посуду, часто орнаментованого по вінцях, так і сформованого на гончарному крузі.

Освоєння слов’янами технології формування посуду на гончарному крузі припадає на початок IX ст. Спочатку круг використовували для підправлення (обточення) лише верхньої частини посудини, а згодом — для формування всього виробу. Технологія гончарства пройшла шлях від ручного слаборотаційного круга до ножного швидкообертового. З X ст. посуд, зроблений на гончарному крузі майстрами-гончарями, практично витісняє з обігу ліпний. Гончарний посуд прикрашали комбінаціями прямих і хвилястих горизонтальних ліній. Ретельно виконаний орнамент покривав практично весь горщик від горла до дна.

Обробка каменю та кістки, впродовж другої половини І тис. н. е. залишалися в межах родинного виробництва і забезпечували людей найнеобхіднішими повсякденними речами. З кістки виготовляли різнотипні проколки, шила, голки, кочедики. Цікаво, що голки, зроблені з кістки, за формою та розмірами цілком ідентичні залізним.

З каменю виготовляли жорна і зернотерки, ливарні форми для виробів з кольорових металів. Про неабияку майстерність каменерізів свідчать кам’яні ідоли.

Слов’яни добре опанували деревообробне ремесло. Про це передусім свідчать досконалі прийоми житлобудівництва та оборонні споруди. З дерева також виготовляли човни і вози, предмети інтер’єру жител, побутові речі, деталі різноманітних знарядь праці, зброї і військового спорядження. Деревообробні інструменти знайдені на багатьох слов’янських поселеннях. Залізний токарний різець знайдений на Зимнівському городищі, свердло, струг і тесло — на городищі в Ревному.

Потреби людей у тканинах задовольнялися на рівні домашнього виробництва. Для прядіння використовували дерев’яні веретена з глиняними пряслицями різноманітної форми — ребристими, округлими, дископодібними. На деяких із них нанесені знаки — прокреслені трикутники, ламані лінії, свастика тощо. Для ткацтва використовували вертикальний, а згодом, у VIII–IX ст. — горизонтальний ткацький верстат.

Необхідні для життя види виробництва, як-от виготовлення господарського начиння, обробка шкіри і пошиття одягу та взуття, в умовах натурального господарства залишалися домашніми промислами, спеціалізованими хіба що всередині родини.

У процесі історичного розвитку слов’ян значна роль належить торгово-економічним зв’язкам. Завдяки їм у обмінні відносини втягувалися всі слов’янські поселення, виникали нові та набували подальшого розвитку старі торгові шляхи, невідомі раніше вироби потрапляли до місцевих мешканців і слугували зразками для продукування власних.

У VIII–IX ст. пожвавилися зовнішні торгово-економічні зв’язки слов’ян із сусідніми країнами Центральної Європи, Візантією, Хозарським каганатом. Головними предметами імпорту лишалися продукти в амфорній тарі (вино, оливкова олія), скляні прикраси (здебільшого намисто), вироби із дорогоцінних металів. Із Прибалтики потрапляли бурштинові підвіски, намистини та різноманітні амулети. За даними писемних джерел, з території східнослов’янських племен вивозили хутра білок та чорних лисиць, віск, коней. Предметами експорту могли бути й продукти землеробства та скотарства, кричне залізо, галицька сіль.

Основні торгові шляхи проходили по річках. Значну роль у міжнародній торгівлі відігравала мережа дніпровських шляхів. Слов’янські племена Подніпров’я фактично контролювали великий торговельний шлях по Дніпру, який поєднував Прибалтику і Причорномор’я, забезпечував вихід до візантійського та болгарського узбережжя, Хозарії, Кавказу тощо. Значну роль відігравав Дністровський шлях, який ще з античності був відгалуженням відомого «бурштинового шляху». Наприкінці І тис. відбувається формування торговельної магістралі на Схід по Дніпру, Оці, Волзі на Булгар та далі, на Каспій.

Про розвиток торгівлі та її напрями свідчать знахідки монет. З VIII ст. майже припиняється надходження візантійських монет на територію східних слов’ян, що, ймовірно, пов’язано з утворенням Болгарського царства й порушенням через це традиційних торгових зв’язків. Натомість у цей час починають надходити срібні монети зі Сходу — так звані куфічні дирхеми. У VIII–IX ст. переважають аббасидські монети, карбовані в азійських і африканських центрах Арабського халіфату. Через Хозарію до слов’янських земель надходило східне срібло.

Матеріали археологічних досліджень пам’яток останньої чверті I тис. н. е. відбивають значне піднесення соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства напередодні утворення Київської держави.

Економіка візантійської Таврики

Андрій Домановський

У добу раннього середньовіччя пізньоримські-ранньовізантійські (ромейські) володіння Таврики увійшли з налагодженою високорозвиненою багатогалузевою економікою, розвиткові якої не могли надовго завадити навіть руйнівні хвилі варварських вторгнень. Утім готські війни другої третини ІІІ ст. і розселення германців на Кримському півострові у другій половині ІІІ ст. не могли не позначитись на економіці регіону. Відтоді і аж до V–VI ст. відбувається суттєве переформатування структури місцевого сільського господарства у бік значного зменшення у ньому землеробства і зростання частки тваринництва. Це було пов’язано із неспокійною обстановкою у межах сільськогосподарської хори Херсонеса та інших постантичних центрів півострова, які спромоглися пережити варварські навали.

Справді, у разі ворожого нападу худобу можна було порятувати, загнавши її до укріплених садиб чи інших безпечних захищених природою чи людиною місцин. Натомість зберегти незібране збіжжя таким чином було неможливо, й воно першим гинуло — спалювалося або витолочувалося нападниками. Спочатку загрозою сільському господарству були германці, а щойно стосунки з ними впродовж IV ст. вдалось відносно налагодити, як причорноморськими степами, зачепивши і Крим, у другій половині 370-х рр. прокотилася руйнівна гуннська навала. Отже, впродовж другої половини ІІІ — початку V ст. внаслідок нестабільної політичної ситуації Херсонес і Боспор втрачають можливість самостійно забезпечувати себе власним хлібом і змушені імпортувати його переважно з південного берега Чорного моря.

Ситуація переважного розвитку тваринництва, яке явно превалювало над зерновим землеробством, була притаманна сільському господарству візантійських володінь у Криму й пізніше, у VII–XІІІ ст., коли загрозою сільським околицям становили вже інші кочовики, які послідовно змінювали одні одних — хозари, мадяри, печеніги, половці. Показово, що на території городища візантійського Херсона відсутні великі зернові ями, комори для зберігання зібраного збіжжя. Нечастими є й знахідки сільськогосподарських знарядь праці — наральників, мотик, кіс, серпів, лопат. Зерно, судячи з усього, було переважно привозним і городяни були змушені купувати його на ринку.

Яскравими у цьому плані є свідчення двох писемних джерел, між якими пролягають три століття. Перше з них — датовані 655 р. листи із кримського заслання римського папи Мартіна І, який скаржився на брак і навіть мало не повну відсутність хліба у тогочасному візантійському Херсоні. Засланець скаржився адресатам, що хліб відомий у місті лише за назвою, і йому