Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

Дівчина зупинилася біля прилавку з плетеними кошиками, і щось вже обрала, коли Айдас підійшов до неї, стояв за спиною. 

Продавчиня назвала ціну, і поки Мія шукала гаманець, Айдас підвів руку над її плечем, простягнув купюру. 

Продавчиня не питала, просто взяла гроші, а Мія так і не зрозуміла, що сталося. 

Дівчина вручила гроші жінці, але та кивнула на чоловіка за її спиною: 

– Ваш чоловік вже оплатив. 

Мія обернулася, її обличчя було таким здивованим, і Айдас вже почав любити цей її спантеличений вигляд від його раптової появи. 

– Дякую, – Мія була ввічлива, не готова влаштовувати сцену в людному місці, з неї явно вистачить приниження. 

Схопила свій світлий плетений кошик, і пішла до прилавків з солодощами та випічкою. Айдас йшов за нею.

– Майстер вдало замінив скло того вікна, яке я вибив? 

– Так, – дівчина кивнула.

– І зі світлом все гаразд? 

– Так, – вона знову кивнула. – То це все, що Ви хотіли запитати? Думаю, на цьому наші дороги знову розходяться. Мені вже час йти до прилавків солодощів, а Вам – до біса.

Айдас засміявся, але за мить скривився від її поважного тону. Крокував поруч, не даючи їй втекти отак просто. 

Мія підвела голову, глянувши на чоловіка поруч, один раз зиркнула, другий, третій, і не витримала: 

– Ви блідий. Маєте кепський вигляд. 

– Забув повечеряти. 

Проспав сніданок, проспав обід, а часу на вечерю не вистачило. 

Серце билося гучно, часто, але біль не сильно турбував. Чи то від ліків, чи то від того, що Мія поруч не сердилася на нього. 

– Чи можу я провести вечір так, як мені хочеться, без Вашої набридливої компанії? 

– Мені здається, Міє, – він озирнувся, помітивши, що на них почали звертати увагу перехожі, – що найкращим для Вас – у Вашому-то становищі після концерту – буде прогулятися в моїй «набридливі компанії», ось погляньте, – він кивнув на людей, які хотіли привітатися з Айдасом, але, помітивши Мію поруч, яку він зганьбив,  роззявляли роти та пройшли повз. – Якщо я йтиму поруч, то люди подумають, що ми помирилися, і у Вас все налагодиться.

– Все налагодиться, якщо Ви принесете публічні вибачення. 

– Я не вибачатимусь публічно, адже виконав волю моєї покійної матері. 

Після цих слів Айдас знову відчув біль під ребрами. 

– Ох, ні, – вона звучала їдко та насмішливо. – Визнайте, що Вас уже з’їла совість, інакше би Ви не шпигували за мною і не лізли в мій дім, – зупинилася навпроти прилавку з випічкою. 

І Айдас не міг їй відповісти, поки продавчиня могла все почути, мовчки чекав, коли Мія купить щось. Мія взяла два пиріжка, і один вручила чоловіку в руки. Айдас не зрозумів.

– Навіщо?

– Пригощу Вас, це як дяка за корзинку, – а свій пиріжок кинула в плетену корзинку. – На відміну від Вас я навчена манерам, вчіться. 

– Дякую, – засміявся, – Ви дуже мила. Вам пасує бути такою милою.

– Мені пасувала сцена, але Ви це в мене відібрали, – тон спокійний, щоб не привертати уваги натовпу. 

Айдас дивився Мії у вічі, не вимовляючи жодного слова про те, що вона несвідомо відбирає у нього щось значно більше – його життя. І він згасає, згасне до кінця, а от її сяйво павшої зіроньки ще можна відновити. 

Нарешті Айдас зміг поїсти, тобто дійсно зміг, тому що вдома від їжі нудило, ніщо в горло не лізло, а поруч з Мією він нарешті відчув смак їжі та втамував голод, який мучив його вже кілька днів.

На деякий час він став її тінню, просто мовчки ходив за дівчиною, спостерігаючи, що та хоче купити, що обирає, що їй подобається… Їй подобалися асорті сушених фруктів, липовий мед, сережки з дзвіночками, чорні серветки до столу, блакитні шарфи, і однієї миті цих речей стало так багато, що її корзинка стала надто важкою та повною. Айдас взяв ту в свою руку, він ніс її, поки Мія продовжувала гуляти ярмарком.

Йому було комфортно. Просто йти за нею, дивитися на її усмішку, а не сльози… Він трішки краще почувався, забувши про ліки в кишені. 

І люди дивилися на них, не розуміючи, що сталося. 

Вони пройшли всю ярмарку, вийшовши з арки в нічну темряву. Вогні та сміх залишилися за спинами.

– Може, підвезу тебе додому? – він геть забув про сестер, які найімовірніше вже стояли під замкнутим авто з купою речей.

Мія зупинилася, подивилася на нього і злегка похитала головою:

– Я прийшла сюди пішки, і хочу повернутися додому так само пішки. Мені подобається гуляти вночі, – потягла руку за кошиком, але чоловік підвів свою руку догори, не даючи їй дотягнутися.

– Не можна пані самій ходити вночі. Я доведу тебе додому, – просто сказав, наче це було найприродніше в світі рішення. 

– Ти доводиш мене до сказу, – вона підскочила, намагаючись схопити кошик, але чоловік відійшов на один широкий крок, не давши їй схопитися.