Читати книгу - "Щоденник туриста або Кільцева по Європі, Yu Lee"

Як я вже говорила, У однойменному романі про пригоди Дон Кіхота, Толедо - це були його землі, і насправді тут поважають цього персонажа, і зображення його трапляються на кожному кроці, як і різні статуї. 

Це місто чимось нагадує казку тих часів. Адже тут вулицею розгулювала дерев'яна людина, що випрошувала гроші у сусідів, у той час коли людство навіть не здогадувалося про роботи. Це казка і ніяк інакше, адже як ще змусити рухатися дерево без сучасних технологій. 

Під будинками сховані римські купальні, які під містом мирно старіють, вони більше схожі на звичайні руїни, і якби нам не сказали що це, ми й не здогадалися б.

Деякі жителі не розгубилися і отримали вигоду з того, що зберігається під їхніми будинками, в одному бутику підлога повністю скляна і обираючи собі одяг, ти трохи торкаєшся стародавньої історії (як на мене так це геніальна ідея). 

У нашої групи вже традиція, в кожній оглядовій екскурсії губиться наша дівчина у велюровому вбранні, і ми вже попереджаємо екскурсоводів, що нехай не переживають, тому що це нормально, вона потім знайдеться.  

Моя супутниця все мучиться, що так і не купила босоніжки в Мадриді, тому у вільний час ми продовжили прогулянку взуттєвими крамницями, слухаючи в провулках вуличних музикантів, які грають на невідомому мені інструменті ніжну мелодію, яка переносить тебе до часів середньовіччя своєю чарівністю. 

Під час екскурсії ми помітили кілька кафе, щоб перекусити, і одне нас зацікавило найбільше, адже в ньому ми могли скуштувати печеню з оленини (як на мене це якось символічно скуштувати таку страву саме в цьому місті). Для Толедо - оленина це не особливо специфічне м'ясо, адже поряд ліса і люди досі полюють. На смак вона досить смачна без жодних специфічних запахів, і мені можна сказати сподобалося (для мене все, що не баранина, то смачно, що стосується м'яса), на відміну від мене, Віолетті чомусь не дуже сподобалося, що було дивним, адже як я помітила вона їсть все і багато. Проте вона купила додому баночку консервованого оленя.

Я купила заповітний магнітик і гаманець для своєї молодшої сестри, а також маленьку коробочку найдорожчої спеції у світі. Вважається, що в Іспанії шафран найкращий, тому не купити було неможливо хоч трохи. 

Вузькі вулички, маленькі кафе, такі ж будинки та дороги якими їздять машини і ходять пішоходи, це все навело мене на думку, що незважаючи на всю чарівність, я не хотіла б жити в цьому місті. У ньому критично не вистачає простору, від чого хочеться вити, адже почуваєшся як у закритій кам'яній клітці. 

Коли ми вже поверталися до автобусу, то натрапили на групу з корейськими туристами, а дехто відстав і з переляканим виглядом біг і кричав «куди йти?», я це зрозуміла, оскільки вивчала корейську, тому із задоволенням показала їм напрямок.  Нам ще у Польщі екскурсовод розповідала, що їм дозволено втратити під час екскурсії десять відсотків групи, от і ці судячи з усього загубилися без приводу для тривоги екскурсовода. 

Учора ввечері ще в Мадриді нам екскурсовод розповіла історію, яка сталася з нею. Якось, вона з групою їхала з екскурсії, скільки б разів не перераховувала туристів, все одно їх було більше на два (що було ще дивовижніше, адже зазвичай може бути менше). Виявилося, до них випадково підсіли два японці і мовчки сиділи наприкінці автобусу. Колеги з неї сміялися, мовляв, як вона могла не помітити японців, а все було тому, що її група складалася з туристів з Казахстану, і вона їх просто не розпізнала. 

Зараз ми прямуємо за нашими туристами, які присвятили сьогоднішній день гулянню Мадридом, а після нас чекає чотириста кілометрів до готелю в Бадахосі (це ще на території Іспанії), ну а завтра вже буде Португалія.

Поки ми їхали до готелю, я читала книгу і періодично відволікалася на краєвид із вікна.  Іноді я бачила гори, іноді поля і завжди безмежне небо та хмари. Але одного разу я повернулася і побачила те, що було неможливо. Це був краєвид котрий намалював Леонардо Да Вінчі на портреті Монни Лізи. Ті самі гори, той самий міст і та сама річка, які знаходилися ліворуч від неї на картині. Я дуже здивувалася цьому, адже Лео був Італійцем, а ми були на території Іспанії. Але в будь-якому випадку цей краєвид був дуже гарний. 

У готелі ми дізналися, що WI-FI безкоштовний тільки на рецепшені, а в номерах він дуже дорого коштує, тому перед тим, як йти до себе, майже вся група трохи зависла в холі. Вета ще довше там затрималася, тому я взяла свій ключ і пішла, попередньо сказавши їй номер кімнати і раптом вона мене не розчула я залишила їй ключ на якому написаний номер. Коли я вже збиралася в душ, то почула, як дзвонить мій телефон (що було ну дуже дивно, адже за тиждень туру мені вперше дзвонили). Взявши слухавку, я зрозуміла, що то моя сусідка по кімнаті. Вона не могла потрапити в номер і тому обурювалася (як я і припускала, вона не почула номер кімнати, який я їй сказала, але хто ж знав, що вона і не побачить його), коротше кажучи вона з обуреннями ломилася в номер до китайців, поки я їй не сказала куди йти (добре, що вони не відкрили, але напевно дуже здивувалися чи навіть перелякалися).